КАМІННИЙ ОБЩЕПІТ

    ...Загальновідомо, що будь-яке означення обмежує. Тому до назви цієї книжки варто підходити в м’якеньких капцях метафори, як до душевнохворого, вслухаючись поперемінно то в «Шепотіння, шепотіння...» М.Ревакович, то в «Кам’яні луни» В.Лесича. «Нова поетична збірка Олега Солов’я позначена змістовим і формальним поліформізмом», - підтверджує напис на дверях палати. Не кусається?
    Отже, чергове своє твориво «пролетарський поет» з Донецька по-жаданівськи просто назвав «книгою інтимної та громадянської лірики». Втім, громадянського там небагато. Через нього переступаєш, як через скинуті штани - ясний клен, в потязі до обіцяного інтиму. До того ж «реальність» в поета невтішна: «дешева водка хліб аперетив», в яку малознаний по тих краях «аперитив» потрапляє з неоковирно-серединним «е», а з неба сіються ще більш малограмотні, даруйте, «крижі». Коротче, як і будь-яка об’єктивна реальність, вона – бред піт, викликаний нестачею алькоґолю в крові.
    Куди краще звернутися до інтиму, адже «крові крові – жодної краплини – здоровий пролетарський орґанізм», як звідомлює автор. З сусідського досвіду, до речі, відомо, як це - «всю кровь отдать в переливанье и никого не утолить». Хоча саме тема «кровь-любовь» вдається Солов’ю найкраще. В ній намацуєш груди багатьох колізійних ситуацій із світової літератури. Наприклад, сцену вбивства модного драматурґа Куїльті збаранілим від ревности Ґумбертом Ґумбертом, яка стала за канон у багатьох постмодерних сценах горору, де кров мішається з гумором, а смерть – з п’яними соплями і сентенціями про сенс пролетарського життя.
    І взагалі, в ліренному общепиті Солов’я заночувало чимало пастернаків з мандельштамами. Іноді наслідування – це єдиний спосіб проявити себе. «Незвично так – в моїй руці / твоя рука - аж дивно». / «И как-то странно быть с другой / Счастливей, чем с тобой», зрозуміло. І це зовсім не дивно, адже який основний мотив будь-якої «книги інтимної та громадянської лірики»? Мальвіна зраджує П’єро не в греблі зі своїм новим другом, вона зраджує його тоді, коли перериває внутрішній діялог з ним. Мовляв, «не страшно, Володя, что нету любви, / а страшно – товарища нету». І через це П’єро, розбещений допіру увагою до його мертвопетлювань, стає хамом. Або пролетарським поетом.
    Звідси – правдивість жанру. «Що – мистецтво?! – вигукує автор «Камінного шепоту», - живи адекватно, / і вмирай, але краще – живи». І нехай «за дверима ходить Фортінбрас», але ж «навколо стільки юних ґрацій. / що тільки жить!» І це по-правильне рішення. Адже існують такі хвороби, що не лікуються смертю – тільки життям. Кажуть, це і є самоцінна альтернативна реальність. «Справді і на фіґ не треба віршів / бо є вольвач жадан андрусяк», - подибуємо у збірці.
    Коли ж до правди, і, судячи з пафісного оформлення, то «Камінний шепіт» О.Солов’я – річ, мабуть-таки, вартісна. «Скільки коштує нині донецька ґрусть?» - риторично запитує її автор. Не знаю, друзі, мені ту книжку подарували. Даремно?