ІСТОРІЯ ЗВИЧАЙНОГО БЕЗУМСТВА (1, 2)

    Наприклад, донедавна це відбувалося з творчістю Довлатова, Велша і Буковскі, диявольськи-торкливий коктейль з творчості яких наразі пропонує читачеві пітерський літератор Ілья Стоґоff у своїх романах «Камикадзе» и «Мачо не плачут». У цьому останньому, до речі, найкращому зі свого доробку, автор свідчить: «Мой роман – это эпитафия всем ублюдкам, просравшим свою молодость и свою жизнь».
    В першій частині роману спостерігаємо рух заради життя під кислотним небом: пиятика, пиятика і секс плюс- і мінус-директного штибу, кшталту і робу. У другій маємо вже сповзання вбік смерти – через зникнення, ясна річ, коханої, яка щойно пішла: до іншого? до себе? до іншої себе? «Уже на четвертый день, пустой от отчаяния, он бродил по квартире, представлял, что она сейчас делает, и был готов завыть. Он не мог работать, не мог выйти из квартиры, не мог есть». І даремно дехто вважає, що завдяки відходу коханої мають поперти вірші. Це прикра помилка, адже «когда уходит любовь, начинается блюз,» – як співає колишній харківець Чиж. А блюз – це не вірші і навіть не стимулятор! Це стан душі, внаслідок чого народжується що завгодно. Хоч здебільшого це вищезгадані плюси і мінуси алькоґольної залежності. Словом, «ты ушла рано утром...» І нема кому купити пива.

    Тож роман Стоґоffа, попри аґресивно-телеґрафний тон оповіді, насправді дуже ліричний. Але у перверзійному, звичайно ж, плані. Себто якщо у Буковскі маємо суто побутову риторику із слизанням у відвертий цинізм; у Довлатова – інтеліґентську еклектику кілометрових пасажів «за жизнь», чию справжню «жизненность» висвітлила нещодавня книжка А.Пекуровської; а у Велша – і зовсім радикалізований драйв члена, тим не менш, добропорядно-шотляндського суспільства, яке ніколи не дозволить писати про себе у «такому» тоні, то у Стоґоffа все зовсім інакше. Наразі маємо відвертий треш постапокаліпсичної доби російського generation Y: «Чуть не половина моих приятелей умерли еще до того, как им исполнилось тридцать,» – виголошує гасло свого покоління автор роману.
    Знову ж таки, як це екстремальне чтиво зроблене? На хатні заготовки інтелектуально вивірених, з присмаком прикладної зощенківщини і достоєвщини, фразочок типу «смотреть на снег было неловко, как на повешенных в Нюрнберге вождей Рейха», «небо было голубое, как Элтон Джон» і «погода напоминала девственницу, которая все для себя решила, просто еще не нашла, с кем переспать», нанизується межово рвучкий і пунктирно-пульсуючий стиль оповіді пітерського автсайдера з журналістським посвідченням в кишені. А як ви хотіли? Зараз так живе молодьож, і не вмирає, завважте. «В этом году тридцать исполняется мне. Понятия не имею, как так получилось,» – виправдовується Стоґоff.
    Мабуть, найхимернішим з усіх трьох розділів роману пітерського автора є останній. Якщо у перших двох життя змушувало до суїциду і побиття коханих жінок, то наприкінці книжки маємо спробу «сповіді». Це буває тоді, коли про вчорашній маніякально-депресивний синдром героєві нагадує хіба що легке тремоло в руках і невідь чий розірваний бюстґальтер у його власному наплічнику. І він їде на прощу, чи то пак у журналістське відрядження, а чи в Ґоа, а чи в Лхасу, не минаючи якої-небудь малайзійської глибинки.
    Подібним робом в сучасному русматі вже подорожували і Вік.Єрофєєв в «Пяти реках жизни», і Є.Радов в «Якутії», і багато хто інший, включно з позаконтекстуальним при цій розмові Б.Гребєнщиковим. У більшості випадків все воно закінчувалось тим самим, що й в Довлатова на конґресах славістів, а саме – випиванням усього сущого на відстані, якої тільки може сягнути у своїм реліґіознім запалі російський інтелектуал. І вже по тому починається клясичне моління ліхтарному стовпу. Або ще чомусь передранковому.
    «Дорогая Смерть! – обережно зверталися устами Є.Харитонова кухонні мамлєєвщики 1970-х. – Я живу хорошо. Купил себе новый диван и опубликовался в Англии». А тепер як? «Дорогой Будда! Миленький, – заводить своєї герой Стоґоffа на похмільному початку нового тисячоліття. – Ты же видишь, на что похожа моя жизнь. Это как летучка у плохого редактора. Собрались вроде по делу, хотели горы свернуть. А потом отвлеклись, заболтались, выпили, напились и до утра рассказывали друг дружке старые анекдоты».

    А взагалі цей роман про любов. Навіть якщо вона – до світлого пива. Або чогось іншого, крамольного і забороненого на сторінках колишнього нашого життя. Адже у пітерського мачо Стоґоffа все навсправжки, і якщо нюхати, то не спідбол, а чистий кокс, якщо злягатися, то тільки гуртом, а якщо писати, то без зацелофанення книжки у ці цнотливі видавничі контрацептиви. До речі, правий авто роману не лише в цьому, і багато хто з нас може повторити слідом за його героєм: «Надоело это безденежье. Может, и мне написать роман, который начинался бы со слов «У майора был гранитный подбородок и глаза цвета штормового моря»?» Тільки от очі в Бодлера були кольору іспанського тютюну... Так що зась. Адже не піаром єдиним.


КОГДА Б ВЫ ЗНАЛИ, ИЗ КАКОГО СОРОКИНА (3, 4)

    В принципі, про нові книжки В.Сорокіна можна було б і не згадувати. Перша з них складена з текстів, писаних до шухляди протягом 1970-80-их. Друга взагалі являє собою відвертий симулякр, блеф і безперечну розкрутку видавничого бренду. Втім, існує при тому невеличке «але». За підсумками «народного» опитування, нещодавно проведеного московськими мас-медіа з нагоди 10-річчя російського Букера, переміг саме він, непоказний постмодерніст і автор, що увійшов до історії русліту майже без тиражів. Словом, той саме Сорокін.
    Збірка оповідань оного автора з одіозною назвою «Первый субботник» таїть в собі чимало концептів до майбутніх Сорокінських опусів його «соцреалістичного» періоду. Серед яких і «Очередь», і «Сердца четырех», і «Норма». Героям цих оповідань ще притаманно думати. Наприклад, про те, «что бы было, если б Брайен Фэрри и Брайен Ино вдруг взяли да и объединились в группу». І це попри те, що довкола панує тупий комуналь ний дискурс, в якому «обмотанный изоляциею руль», культовий фільм «Дерсу Узала» і «дышит ночь восторгом самиздата».

    Друга з розглядуваних тут книжок Сорокіна, що має «ориґінальну» назву «Москва», продовжує вищезгадану тему. В основному, завдяки давній повісті «Тридцатая любовь Марины», обрамленій свіжим текстом «Эрос Москвы» і кіносценарієм вже культового фільму «Москва». Втім, замість соцартівського ідеолоґізму попередньої збірки, в «Москві» вибудовується інша, надзвичайно цікава і знакова для становлення образної геоґрафії русліту парадиґма. Яка створює ефект об’ємної геоґрафічної мозаїки Третього Риму, або, простіше казавши, – голоґрафічного краєзнавства.
    Отож, як твориться Сорокіним мітолоґія московського простору? По суті, дуже просто, якщо пригадати практику московського гурту 1980-х «Коллективные действия», до якого належав теперішній наш геоґраф-теоретик. До «Эроса Москвы» входить історіософія «сакральних» маршрутів Сорокіна згаданого періоду, які покликані були вразити совкову свідомість тодішнього обивателя ориґінальним структуруванням звичайнісінького перформансу.
Серед найбільш концептуальних проектів, описаних в «Эросе Москвы», – купання у фонтані на ВДНХ («если все кончится благополучно, одевайтесь и сразу же отправляйтесь куда-нибудь поблизости выпить и поесть»), розпивання портвейну на московських бульварах під шаманські танці («затем необходимо быстро, не прощаясь, разойтись в разные стороны»), або читання на цвинтарі ксерокопійного Набокова («затем закройте книгу, осторожно положите ее на могилу и тихо покиньте кладбище»).
Втім, «эротику Москвы объяснить не просто трудно, а невозможно», як вважає Сорокін. Мовляв, її треба відчути, правильно намацавши ероґенні зони. «Это просто, как все очевидное, – підбурює автор збірки. – Чтобы почувствовать эрос Москвы, вовсе не обязательно совершать зловещие обряды и ритуальные убийства. Нет решительно никакой необходимости брызгать на кремлевскую стену медвежьей желчью, испражняться в полночь с Крымского моста или мастурбировать на памятник Тимирязеву. Москва, как и любая женщина, нуждается в искренней нежности».
    І ніжність, подібна до вищезгаданої, слід визнати, таки присутнить в кіносценарії Сорокіна «Москва». Як, до речі, і зазвичай великодержавний при такій пульпаційній справі патріотизм. Це коли герої кохаються крізь дірку в мапі, прорізану на місці, ясна річ, красуні-Москви. А взагалі фільм, поставлений за однойменним сценарієм А.Зельдовича і В.Сорокіна, не можна дивитись під скоромовку реклями. Тут потрібен простір новоруського екрану, коли кожен ракурс і порух камери зчитуються як звіряння в любові до життя. Хоч «чем жизнь отличается от члена?» – спитають вас тут-таки. Правильно, «жизнь жестче».
    Тим не менш, в тексті «Москвы» немає відповіді на багато питань. Наприклад, чому нові руські так по-старечому снобістськи починають цінувати шкільну дружбу, хоч саме давні друзі зраджують їх і в фільмі «Москва», і в споріднених щодо цієї теми культових стрічках типу «Принцесса на горошине», «V.I.P.» чи «Страна глухих»?
    Навряд чи Сорокін дасть по-московськи чітку відповідь на таку непостмодерністську єресь. Та вона йому, здається, і не потрібна сьогодні. Погляд бувалого в бувальцях концептуаліста нині ностальґійно милується ще нерозрізаними тілами і незруйнованими пейзажами, знавши, що все одно заскочить героїв у найтяжчу мить, коли все валиться, любов пішла і нічого від неї не залишилось, крім трьох незворушних «б»: брехні, боргів і барбітуратів.
    Втім, варто глянути на обкладинку «Москвы», чиїм політкоректним глянцем мчать московські авто, щоби все стало ясно. Ніщо не закінчується. Життя чудове, навіть якщо вас катують розпеченою праскою, а жінка прекрасна навіть тоді, коли у неї від цієї сцени по щоках тече туш. І кожен знає, на що наривається, люблячи свою Москву. Щонайменше – на скандал.

КУРІЦИН. ДО ВІСІМНАДЦЯТИ. NET (5)

    Втім, перманентний скандальчик, викликаний виходом вже першого з черги «екстремального» роману «Акварель для Матадора» з-під пера модного московського журналіста і літературного критика В’ячеслава Куріцина, примусив вищезгаданий московський літбомонд замислитись над багато чим. Видавці, наприклад, запакували книжку відомого скандаліста у політкоректний целофан. Колеґи по цеху, спершу облаявши роман, невдовзі визнали, що це справді круто, адже там «мат так мат, драки так драки, эротика – так порно». Натомість що залишалося читачеві? Сидіти і чекати, що сей зоїл ще запакує у плівку і назве «провокаційним романом»? Результат не забарився. Але чи справдились надії на екстрем з виходом «Матадора на Луне»?
Спроба роз’яснити причини з’яви подібного провокаційно-інтелектуального чтива в середовищі нинішнього московського критиканства, коли підпересічний журналіст, плюнувши на субординації, береться писати кримінально-пригодницькі романчики, обов’язково заторкує джерела нової культурної форми. Відверто кажучи, йдеться про тотальне, на межі скандалу, заниження предмета розмови через зведення його до інших контекстів. На початку 1990-х подібна практика цитатно-стьобових заголовків і винесення кухонних концепцій на шпальти офіційних видань заіснувала була в новій московській журналістиці. Подібна аґресивність форми культивував і щойно прибулий натоді з Челябінська В.Куріцин – спершу в ґазеті «Сегодня», потім в журналі «Матадор», а наприкінці в «Независимой газете», де він провадив рубрику «Люди, годы, жизнь», з чого пізніше і склалась його книжечка «Журналистика 1993-1997».

    Але ось роман. В принципі, для коктельного існування в літературі такого майстра стьобу, як Куріцин, цього безперечного адепта, аполоґета і альтернативного промовтора постмодернізму в Росії, неподоланих бар’єрів і нерозв’язаних задач не існує. «Говно вопрос. Только денег плати,» – як кажуть нинішні інтелектуали Москви. І був би він у такий несподіваний перверзійно-критичний спосіб безперечно першим на цій стезі, якби не ще один раблезіянець і фаґот московської тусівки, а саме Іван Охлобистін, воленс неволенс занесений до нещодавно почившего в Бозі журналу «Столица», де він продукував «роман з продовженням» і ориґінальною назвою «Горе от ума». Авторизований такий, з мером Лужковим і дружиною Оксаною.
    Але що ж Охлобистін? До подібної затії удався також відомий московський критик Д.Биков, видавши роман «Оправдание», і хіба не змогли б зробити те саме провідні журналюги тамтешнього Y-покоління на кшталт Д.Горєлова, А.Рондарєва, чи Л.Пірогова? Не кажучи вже про безперечного метра А.Немзера. Адже видали свої прозові книжки такі монстри сучасної рускритики, як І.Зотов («День Деревякина»), Д.Бавільський («Семейство пасленовых») і М.Галіна («Покрывало для Аваддона»). Натомість – Куріцин. Він завжди сприймав постмодернізм не за симулякр, а за стиль життя, ведучи відрахунок свого літературоцентризму від часів призабутого челябінського дитинства. В якому обо в’язковий «Генератор чудес» на полиці і «По волнам моей памяти» на вертушці. Словом, мова про ностальґію.

    Ні, справді, фабула «Матадора на Луне» до прикрого скромненька і вторинна: тривожні будні підполковника ФСБ Глєба Малініна (з оперативним поганяйлом Матадор) на тлі вищезгаданого мату, мочилова і порнухи. Американці, бач, підмінили плівку зустрічі своїх космонавтів з російськими на відвертий піар гомосексуального характеру, де росіян, ясний май, опускають на темному боці Місяця. Натомість справжнього поціновувача п/м дискурсу в літературі мусить забавляти інше: направду інтертекстуальна, транспонансна і плюс-директна проза критика-знайки. Словом, безперечний пастиш, оформлений у кращих традиціях радянської «Бібліотеки пригод», з кітчевими ілюстраціями, коротким викладом глав і зазіханням на недалеке піонерське минуле, в якому і «Незнайка на Луне», і «Старик Хоттабыч», і який-небудь «Витя Малеев в школе и дома».
    Звичайно, всі сьогоднішні творива видаються пародією на якісь інші тексти, не обов’язково на кондову радянську літературу. Тому власне «сюжети» сьогодні вже не мають значення, будучи однаково абсурдні. Але навряд чи пародійність Куріцина варто тлумачити за Т.Манном, себто як обігрування форм, з яких витекло живе життя. Адже парадокс нинішньої «журналістської» літератури полягає у тому, що сучасне життя (в його літературному втіленні) ніякого іншого сховку, окрім як в пародії, не знаходить. Можна відчувати задоволення чи втому від безкінечно соцартівських текстів того ж Сорокіна, але все одно зітнешся з ситуацією, коли будь-який тон оповіді звучить як обігрування вже відгорланеного на демонстрації гасла.
    Тому то «Матадор на Луне» цікавий наразі іншим. Лексичним забарвленням, текстоцентристським стьобом, функціонально-прикладною спрямованістю роману. Що з того, що це ніби як просунута проза обчитаного перебудовним Булґаковим провінціяла, а нині вже «одного из умнейших людей своего поколения», як зазначено в блербістському відгуку? З Булґакова, до речі, тут присутнить легко впізнавані стильові фішки на кшталт «всенепременно ответить», «жахнуть водочки» і «брызнуть по лестнице». Але ж решта, решта з того «екстремального» чтива дозволяє приглянутись: а з чого насправді «сделаны наши мальчишки»?
    В основному роман Куріцина контекстуально складається з підручного п/м матеріялу московського розливу: консервований Радов, заморожений Пєлєвін, свіжеспечений Сорокін. Хоч фабульно-стилістичний заквас «Матадору на Луне», поза всяким сумнівом, належить до пригодницько-фантастичної кулінарії радянської літератури: від «Незнайки на Луне» і «Генератора чудес» до «Бронзовой птицы» і «Секретного фарватера». Ну, а підкладки-підтекстовки сучасного спрямування такі. В сюжеті, де «канал ставит один ролик, совершенно цензурный, а телезрители видят другой, поддельный» відверто прочувається «Generation П» В.Пєлєвіна. В ув’язненні американським вченим-монстром Флаєром (який на свої гроші видав глобус, де нема Росії, і кожного дня спалює по одній російській книжці!) креативно ночує В.Сорокін з оповіданням «Падёж». А сцена повернення Матадора зі службового супервідрядження і заскочення ним своєї дружини з кращим другом киває в бік давньої «Якутии» Є.Радова...

    Чимало в романі і відвертих запозичень лексичного характеру. Коли тамтешні персонажі безсоромно «курят ржавь», промовляючи «ядрёна кысь», то слід, мабуть, згадувати про суперроман Т.Толстої «Кысь». Коли гокеїста там звуть Дмітрій Громов, то – правильно – варто алюзувати до культового фільму «Брат-2» (про ще один, не менш культовий фільм радянських часів нагадує сцена з роману, в якій головний герой, аки Бельмондо, «вонзил в ноздри прислуги, высунувшей нос в окошечко средний и указательный пальцы»). Ну а решта висловлювань тусівкового кшталту, коли персонажі, «махнувши по марочке кислоты», а чи «раскатав по гусенице кокса», виявляються «на чердак слабы» і «двигают кони» у потрібному авторові напрямі, свідчить про хороше клюбне життя міста Москви. Хоч і не завжди хороше. «Некоторые думают, – бідкається Куріцин, – что в Москве есть все. Это гнусное заблуждение. Много нет в Москве. Например, дешевого кокаина». Ну хіба не біда?..
    Вистачає в Куріцина і відвертих передбач і проґнозів для світу, де «политические трупы плавно переходят в физические». Вони, між іншим, пролонґовують авантюрну версію про те, що вересневий теракт в Америці влаштували підлі американські політики. Аби збільшити фінансування гонки озброєнь, хіба ні? «Сегодня же нужны провокации, терракты русских и американцев против друг друга. Нужен большой скандал. Должны погибнуть дети или что-нибудь в этом роде!» – закликає головний злодій роману. В принципі, діти вже загинули. Матадор залишився жити. Натомість зґвалтована і в романі, і в нашому сьогоденні Америка, вже зробила, як знати, свій «ответный удар». Але якось малопереконливо. Ну, значить, туди їй і хадж, політкоректність і всіляка піар-орієнтація.


ЗАВЖДИ «НЕ ТОЙ» ЄРОФЄЄВ (6, 7)

    Наприклад, наступному персонажеві сучасного русліту без орієнтації в житті аж ніяк не можна. Йому, як нікому іншому, пасувало б називати себе, окрім імені, ще й по батькові. Надто вже часто і настирливо цього Єрофєєва плутають з леґендарним Вєнічкой, якого сам він номінує не інакше, як «ученый алкоголик из Петушков». Першим цю називну фішку прозрів Дмітрій Алєксандровіч Пріґов, наполігши на повсюдному представленні себе виключно у повній формі, а Віктор Єрофєєв лише підтвердив її значущість у своїх останніх в часі романах «Энциклопедия русской души» і «Бог Х»: «Русский без отчества, как мужчина без трусов».
Втім, Єрофєєва навіть «в трусах» не дуже й то пускають на реактивний літак московської словесності. Думка про нього як про відвертого графомана склалася в нетрях тамтешнього злого критиканства вже давно, ще від часів горепашного альманаху «Метрополь», Всі поблажливо-відгодовані зоїли одностайні також у своїх соціяльних резюме: провокатор, сексот і гівнюк. До того ж синок партійної номенклятури. Найточніше, мабуть, висловився А.Алєксандров в «ЛГ»: «Снимается на обложку с клыками вампира, но на самом деле питается не живой кровью, а говном, и свое говноедство выдает за русскую национальную диету». Одне слово – бездарність?
    З іншого боку, про публіциста і блискучого критика Єрофєєва, автора як поважних передмов до «Библиотеки этической мысли», так і антолоґій сучасної прози «Русские цветы зла» і «Время рожать», відгуків якось не чути. Ще від часів його скандально-хрестоматійного памфлету «Поминки по советской литературе». Може, її кондові правонаступники ще не всі вимерли, якщо вони не чують навіть свого подєльніка В.Каверіна: «Работа В.Ерофеева напоминает мне работу писателей 20-х годов, когда литература и история литературы стояли рядом, оплодотворяя друг друга». Або просто звикли реаґувати, м’яко кажучи, на все, що рухається. Адже цей звір саме з таких.
    «Я мишень, – зізнається Єрофєєв у напівбіоґрафічній «Энциклопедии русской души». – Живой теплый комок, пригнувшись, бежит по полю» . При чому, якщо згадаємо його попередні романи, стане ясно, що подібна позиція спринтера завжди була притаманна всім «польовим» героям єрофєєвської прози. Адже була вже Ірина з роману «Русская красавица», яка голою бігала по полю в надії врятувати Росію своїм перелюбним месіянством від вселенського Зла. І впавши задницею в небо, «кричала не своим голосом, обращаясь к тучам и смутной луне: да будешь ли ты меня ебать?» Цей роман, до речі, вперше був видрукований в Росії 1990-го року у малопереконливому видавництві «Совместное предприятие «Вся Москва», і тому не був помічений офіціозом. Натомість наступний опус «Страшный суд» призвів до безпрецедентного випадку: видавництво «Молодая гвардия» зняла свою марку з цього апокаліпсичного продукту, і він був виданий (в тілі тритомової збірки творів В.Єрофєєва) у малоадекватній фірмі «Союз фотохудожников России».
Головний герой роману «Страшный суд» теж метляється між світами і бігає руським полем у пошуках істини, якої не надбати по закордонних конференціях політкоректних славістів, які слово «секс» у своїх дослідженнях «тіла тексту» завжди міняли на безтілесну «еротику». (те саме, до речі, відбувається і на батьківщині Пушкіна з Барковим, свідчить Єрофєєв: «От всех этих перестроек наши хуи превратились в соленые огурцы!»). Отож «Сисин остановил машину и с бьющимся сердцем побежал через дорогу в поле – предчувствие его не обмануло – у девки все было задрано – городские трусы лопнули на лобке – перед взором Сисина возникла светловолосая красавица пизда – ее обладательница была мертва – мотоцикл только что полетел через кювет, столкнувшись с сисинской машиной – Сисин быстренько вынул крепкий стоячий хуй – не мешкая и не дроча, засунул его в только что умершую пизду...»

    Здавалося б, на момент публікації Єрофєєвської прози (рівно як і прози Сорокіна з Яркевичем), російська критика мала б ознайомитися не те щоби з творами Рабле або Чосера, але навіть із щойно видрукованими і доступними «еротиками» Берроуза і Міллера. Ну і пробачити «не тому» Єрофєєву його хлоп’ячий лібертинаж з явним смакуванням онанізму, некрофілії чи фекалізму. Але в Росії не було декамеронівського Відродження (як і бароко в Україні, воно не піднялось до дискурсивного метарівню), а про «секс» і «ерос» можна було прочитати лише на дверях туалету, оскільки за «Луку Мудищева» і «Гаврилиаду», як і за «мужеложство», можна було сісти в тюрму. «В принципе, русский – поклонник нравственности, – пояснює Єрофєєв сором’язливість своїх зоїлів. – Но только в принципе. На самом деле, русский – глубоко безнравственное существо». (Ну, не дуже то й «глубоко», як вирішив доречний при цій розмові Я.Могутін, і виїхав свого часу до Америки, де немає «перестроек» і тверді хлопці вільно читають обсценну лірику Пушкіна з Лєрмонтовим).
    Насправді ж таки нелегко, мабуть, російському читачеві усвідомлювати, що Єрофєєв є безпосереднім правонаступником великої російської літератури, і що в основі його хуліганського знущання над естетичними і духовними цінностями лежить не просто віртуозна провокація, а спроба правдиво осмислити те становище, в якому знаходиться сучасна російська культура. І тут Єрофєєв, яко автор, між іншим, гіпстерської книги подорожей «Пять рек жизни» («Не спи, соберись, не трать время, ищи, дыши, свирищи, никто тебе не поможет, сам найди,» – закликає нас «польовий» герой) і мозаїчної книги есеїв «Мужчины» («Яйца – вот это остров сокровищ. Там есть одно такое место, что закачаешься», – дрочить нашу уяву московський автор), так от, навіть без піддрочування свого стилоса він бачить незоране поле для власної провокативної діяльності: «Не могу понять тех писателей, которые уехали. Россия – рай для писателей. Но я никак не пойму читателей, которые здесь остались. Россия – ад для читателей».

    Загалом же основним мотивом новітньої «Энциклопедии русской души» Єрофєєва, цього, по суті, завершального опусу його псевдорозанівської трилоґії, до якої, безперечно, належать і «Русская красавица», і «Страшный суд», залишається не стільки блюзнірство, скільки безжалісне висміювання ідеолоґічний конструкцій, що склалися в Росії протягом останніх століть, породивши такі слизуваті поняття, як «русский Христос», «народ-богоносец», «русский мессианизм» і т.п. «Новый Бог, – вирішує цю споконвіку «глобальну» проблему Єрофєєв, – будет, конечно, непредвиденным. Нежданно-негаданным. Выскочит очень страшным. В перьях или в шубе? Фаллическим? вагинальным? смешанно-андрогенным? порнографическим? ученическим, как десятилетняя кукла? Скорее всего – попсово-придурочным, как все прошлые боги, но с учетом новой тоски и high-тек достижений». Докладніше про це читаємо в опусі «Бог Х».
    Принаймні те, чого вдалось досягти Єрофєєву в його «романі з енциклопедією», – це межова відвертість. Не існує такого гріха, в якому його героєві – чи то літератору-стукачу, а чи просто сірому обивателю – захотілося б покаятись після цього «маркизосадовского графоманского кала» (А.Александров). пекельні кола перейдені, тож чи відбудеться зустріч з раєм? Адже рай у Єрофєєва суто чоловічий: головний, намріяний в сухому дрочилові, енциклопедійний. Він подібний на безкінечний статевий акт, де основне задоволення забезпечує не краса, а бридота спітнілих тіл: обкладинку «Страшного суда» недаремно прикрашає картина «Жених» з-під пера, між іншим, рідного брата З.Фройда, а один з проґрамових есеїв Єрофєєва так і називається – «Приспущенный оргазм столетья». З такого раю важко втекти, і з нього, як правило, не виганяють, адже він всередині кожного з женихів-росіян, тож куди тікати з цього весілля? Поди не гоголи мы, а скорее моголы.

    «Я люблю очнуться непонятно где, голый, сраный, вот с такой головой, – райськи посміхається автор «Энциклопедии русской души». – Я люблю русских баб. Я могу выпить три бутылки водки и не упасть под стол. Я наплевательски отношусь к своему здоровью, как и все прочие мои соотечественники. Мне привычен русский простор. Но я ненавижу эту страну. Как государство. Как скопище идиотов. Как гнилое мясо. И все равно – я не уезжаю».
    Втім, сьогоднішня відмова Єрофєєва від своїх колишніх загравань з Заходом і західними славістами, основними прихильниками його творчості, не означає повернення до варварства. Його бунт – надто запізнілий, «приспущенный», для Заходу, для Росії вже звичний і добре вписується в культуру постійного протесту, в якій і Лимонов, і Яркевич, і Радов. Його герої – надто безпорадні і в суті своїй глибоко людяні, от лишень як на сторінках «Энциклопедии...», так і між рядків «Бога Х», вони часто виглядають нелюдяними, кидаючись то в бік садистської насолоди від чужого страждання, то в бік мазохістського звинувачення себе у всіх російських бідах. Ну наче в «русской бане», куди нас вкотре запрошує «мужчина в трусах». Себто «однофамилец писателя».


Згадувані в статті видання:

1 . Илья Стогоff. Мачо не плачут: Роман. – СПб.: Амфора, 2001. – 327 с.
2. Илья Стогоff. Камикадзе: Роман. – СПб.: Амфора, 2001. – 239 с.
3. Владимир Сорокин. Первый субботник. – М.: Ad Marginem, 2001. – 312 c.
4. Владимир Сорокин. Москва. – М.: Ad Marginem, 2001. – 432 с.
5. Курицын В. Матадор на Луне: Роман. – СПб.: Издательский Дом «Нева»;
М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001. – 383 с.
6. Виктор Ерофеев. Энциклопедия русской души. – М.: «Подкова», «Деконт +»,
2001. – 248 с.
7. Виктор Ерофеев. Бог Х. Рассказы о любви. – М.: ZебраЕ, 2001. – 384 с.