ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНО-ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ ЖУРНАЛ "ДИКОЕ ПОЛЕ. ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ"

Поле духовных поисков и находок. Стихи и проза. Критика и метакритика. Обзоры и погружения. Рефлексии и медитации. Хроника. Архив. Галерея. Интер-контакты. Поэтическая рулетка. Приколы. Письма. Комментарии. Дневник филолога.

Сегодня четверг, 31 октября, 2024 год

— Пане медику, агов! Дайте-но йоди сьорбнути!

— Задавишся. Це не питво — трунок.

— Ха, «трунок» каже!..

І троє хлопців зареготалися — ні з чого.

А ввечері, коли сиділи біля вогнища, чекавши на суп, бійці перешіптувалися, кидали веселі погляди в мій бік.

— Пане медику! — озвавася Цебер, кремезний боєць у совєцькому замащеному ватнику. — А чи то правда, що в Кацапії баби на Великдень перед церквою щось дають?

— Може, в Кацапії і дають, — поставивши межи коліна свого вєщмішка і приймаючи миску з концентратним супом, відповів я.

Левко, чорнявий юнак з червоним шрамом через усе обличчя, похмуро звів на мене очі і знову взявся до їжі. Варене відгонило машинним мастилом.

Третій вояк, сухорлявий Ребро, раптом звівся на рівні ноги, зробив півкроку — ледь полум’я не вкусило його за полу шинелі — і зі смаком хар- конув просто мені в миску.

Рука моя несамохіть смикнулася до кобури, але повисла, лягла на коліно, шарпонула цупке сукно. Ложкою я виловив слизьке харкотиння й вихлюпнув собі за спину.

Жарт не вдався. Хлопці забряжчали ложками.

Ребро постояв наді мною трохи і сів, де сидів.

— Хмара буде сьогодні? — ні до кого, власне, не звертаючись, запитав Цебер і, оскільки очі бійців глядили в пустенький суп, сам собі відповів: — Як прийде, то скаже, коли на з’єднання підемо.

— Хмара знатиме, що робити, — дмухаючи на ложку, одказав Левко.

— А ми хіба ні? — гостро підняв голову Цебер. — От і цей тут сидить…

Тут я визвірився:

— Слухай-но, брате: я тебе вдвічі старший і вдесятеро розумніший. Як хочеш бійки — давай битися. А ти ґедзаєш, як дівка на вечорницях…

Ні, бійки не буде: за бійку провідник спитає гостро. — Як будемо в Коломиї, треба до сестри Марти забігти, — щоб розігнати важку павзу, мовив Левко.

— По щось? — ошкілився Цебер.

— Дурень єден! Марта у василіянках була. Зараз потай служать. Хочу про Бога одне діло спитати, — одказав Левко.

— На бога — про Бога? — пожартував Цебер і сам розреготався своєму дотепові.

Ребро підсів ближче і, скоса оглянув світлі плями від зрізаних погонів на моїх плечах, неголосно зронив:

— І все ’дно не хочу, щоб ви у бою в мене за спиною опинилися.

— Чому? — Я відставив пусту миску й подивився хлопцеві в очі.

— Не знаю, — муркнув Ребро припалив від затлілої скіпки. — При- гощайтеся, пане медику. — І простягнув мені пачку трофейних німецьких цигарок.

— Горло від твоїх гансівських дере, — втрутився Цебер і заходився ско- чувати козячу ніжку з жовтого паперу.

— А тобі й не є тутка частування, — посміхнувся Ребро.

— Що, Левку, тобі про Бога треба знати? — запитав я через вогнище.

— А бозна…

Вогнище зжерло сніг, і глянула жовта торішня глиця. Я розгорнув свій лікарський мішок: скринька з брязкотливими інструментами, банка йоду, бинди несвіжі…

* * *

Стомлений, аж чорний, сидів навпроти мене провідник Хмара. Цивільний кашкет лежав на столі поряд із бляклим каганцем. Тіні гуля- ли по дощаних стінах схрону. На плечах у провідника завелике для нього пальто, а насподі вже мілітарне — сірий френч із перехрещеними ременями та упівська срібна медаль.

— Ви пройдете тридцять кілометрів за добу? Або й із гаком? Я нахилив голову.

— Лікар дуже потрібен… — вів далі Хмара. — Бодай перекинчик. Коли старший лейтенант совєцької медслужби йде до лісу… Кажете, особий отдєл вас так і не дошукався?

— Думайте, що хочете…

— У мене жодних сумнівів щодо вашої щирости, — неголосно одказав Хмара і скинув пальто на долівку. — Всяко буває… Так що?

— Я пройду тридцять кілометрів, друже провідник, — сказав я. — Навіть окуляри не запотіють…

* * *

Розперезані, автомати на плечі, шапки на потилиці, пар від міцних чер- воних лобів — вони тягли її за хату, смикаючи за рукави та підпихаючи в спи- ну. А вона кричала, билися живі коси, і обличчя від сліз було, як ставок.

— Стій! — пхнув я водія п’ястуком під пахву. — Стій, Отченашенку!

Шпитальний «студебеккер» хуркнув мотором і став. Жалісно дзень- кнуло шкло в кузові.

— Прєкратіть! — бурхаючи по коліно у сніг, гукнув я.

— Да пашол ти на хуй! — обернувши молоде в ластовинні лице огриз- нувся один.

— Ти п’ян, салдат! — рикнув я, роблячи ще крок по пухкому снігу. — Фамілія? Подраздєлєніє? Кто камандір?

— Пятая рота — єбать ахота! — одгукнувся інший, щербато посміхаючись.

Стали солдатики, важко дихають перегаром, а на обличчях — щось таке, мов огида.

— Атставіть! — знову рикнув я, відчувши, як дужка окулярів зрад- ницьки повзе з носа. — Дєвчонку бросіть! В расположеніє часті — шагом арш!

-Да ти чьо, старлєй! — отой, у ластовинні, смикнув з плеча свого ППШ.

Прогудів над вухом кляксон мого авта: боїться Отченашенко цих знавіснілих чортів.

Я вихопив свого офіцерського ТТ, наставив на автоматників, клац- нув запобіжником.

Мовчанка — тільки хлипає дівча, гуде за спиною мотор і десь люто валує собака.

— Во сука! — швидше з подивом, ніж із злістю сказав боєць.

Дірчаста люфа автомата рушила вгору…

Гуркіт від пістолетного пострілу розкотився далеко.

Випустив боєць тонкий дівочий зап’ясток, упав на спину в сніг, відкинув руку.

Ох і чкурнули геть протверезілі вмить автоматники, розкидаючи страшні матюки, — дременули за хату, за голі дерева…

Я опустив ТТ. Окуляри ковзнули у сніг.

— Спасибі, дядечку! — шарпонулася дівчина. — Останнє хотіли взяти, останнє!..

І, затулившись хусткою, побігла через вулицю.

Я виловив зі снігу свої шкельця. Мертвий уважно дивився в сизе небо.

— Ходу, Отченашенку! Ходу! — грюкнувши дверцятами авта, гукнув я.

— Під трибунал — ми обидва! — смикаючи важелі, хрипко проказав водій і сіпнув шиєю, мов його душили.

— Проскочимо, — буркнув я.

— Куди там, у дідька, проскочимо! — бідкався водій. — Під розстріл — тямите?! Здалася вам ота дівка! Хіба не бачили такого?!

— Ти хахол, Отченашенку, — сказав я йому, припалюючи папіросу.

— А ви хіба ні? — гарячкувато одказав той, налягаючи на кермо.

— Ти мене не зрозумів, Отченашенку, — докинув я. — Не зрозумів, тому що ти хахол…

Водій сопів: він насправді не зрозумів, та й на «хахла» образився…

* * *

Чоботи перемішували важкий сніг.

Боївка йшла лісом — один за одним. Хукав на червоні руки Лев- ко. Відсапувався Ребро. Мугикав собі під ніс Цебер, навантажений крім «шмайсера» ще й ручним кулеметом. І — згорблений, мов старий, — по- переду провідник Хмара у своєму цивільному кашкеті та завеликому чор- ному пальті.

— Хоча лежачого й не б’ють, зате й полежать не дають, так? — обернув- ся Хмара. — Борше, вояки, борше!..

— У коломийського бога поспитайся, на чорта стільки снігу нагор- нув?! — весело гукнув Цебер до Левка.

— Іди собі, ґевале, — миролюбно відгукнувся Левко.

— Пане лікарю, як ви? — до мене провідник.

— Під Сталінградом гірше бувало, — одказав я, махнув рукавичкою по окулярах — от мені й розвиднилося.

Сутеніє в лісі. Стежини не видно — куди Хмара ступне, там і стежина. Похмурі ялини розчепірили темні лапи. Вийшли на чисте місце — рідкий ліс відступив, відкрив дахи хутора. А на хуторі піч гуде, і хтось тихо в кутку співає, пістоля мастить…

* * *

Вогненна смерть упала з неба і люто довбала сніг, поки не вгатила боївку у пошматовану землю.

Там, де йшов провідник, лишилася чорна вирва. Упав долілиць Лев- ко, підрізаний осколком, зашкріб розчовганими чоботами.

— Продали! — заревів Цебер, упав на живіт і почав гатити з кулемета по далеких білих фігурках, що перебігали з місця на місце під захистом панцерників.

«Га-та-та-та!» — запрацював з того боку важкий кулемет, побігли кулі по снігу.

Цебер бив довгими чергами, щораз припадаючи до землі. Ребро заліг далі — торохнув, ще й ще раз коротко торохнув його «шмайсер». Упали там двоє чи троє…

Я підповз до Левка, тягнучи за лямку свого вєщмішка, — одійшов хлопець, тільки кров обпалила сніг.

Ближче білі фігурки. Гатять свинцем уже обидва панцерники, при- гинають до землі.

Смикнувся, тицьнувся лобом у ребруватий диск «дегтярьова» Цебер — і руки впали. Я перекинув його на спину — багряна дірка над бровою.

— До лісу! Назад! — загорлав Ребро. — Не руште! Киньте того бісового кріса!

Я вчепився в ручку кулемета — рукавичка розірвалася, плутається, геть її! — і пустив довгу чергу по білих фігурках. Попадали у сніг, залягли — натомість посунулися вперед панцерники.

Замовк Ребрів автомат — і сам він мовчить, уперши замащені долоні в живіт.

— Ударило? — я брьохнувся поряд, смикнув бинду з вєщмішка. — За- бери геть руки.

— Тікайте! — свистить самими губами Ребро.

Я відкинув твердий на морозі ремінь, розчахнув поли шинелі, пальці влипли в мокре. І побігла колами бинда, умить просоталася кров’ю. Стог- не Ребро.

Я схопив його, лежачого, за комір шинелі, смикнув, потягнув — до лісу, переораним сніговим полем…

* * *

…Прокидаюся мокрий і наче хворий.

Будильник клацає в узголів’ї…

За Україну, за неньку — літерами-літерками по папері; безвстидним язиком по Тарасових словах; червоно-чорною пов’язкою на рукаві білої со- рочки; скупими слізьми під нелюдську могуть Гімну…

За Україну, за неньку — кривавою биндою через тім’я; мокрими смер- дючими чоботами; невиліковною застудою, ревматизмом та цингою; а ще безвістю — лісовою, таборовою, розстрільною…

— Киньте мене тутка, кажу! — хрипить Ребро, смикає побілілими гу- бами. — Кинь, кажу, братику!..

Мовчки тягну.

Груднем 2009

Поля, отмеченные * звёздочкой, необходимо заполнить!

Ваше имя*
Страна
Город*
mailto:
HTTP://
Ваш комментарий* Осталось символов