Донецьк - літературне місто, як не дивно це звучить. Небагато, але точно є тут справжні поети, прозаїки, літератори. А таких і не може бути багато. Не всі вони вже в Донецьку мешкають, проте ані вони своїм корінням не нехтують, ані донецький читач їх не забуває.
    Але крім власне літературних творів, літературне обличчя міста робить ще одна важлива ознака: активне діалогічне, дискусійне життя літературно-критичних, літературно-мистецьких альманахів. Мали ми змогу колись пишатися, що «Донбас» - один зі старіших, багатих на традиції літературно-художніх журналів СРСР. Потім довго нічим, на жаль, було пишатися. І от протягом останніх двох-трьох років - «Родомисл» (тепер «Дике поле»), «Кальміюс».
    Ми багато чули про альманах «Кальміюс» і ось нарешті отримали нагоду прочитати один з номерів ( №1-2 за 2002 рік)

    І.Ч. Розпочнемо з того, що ми - не філологи-українознавці, не фахівці з сучасного стану розвитку української літератури. Включаючись до розмови, ми домовилися ні за яких умов не вважати себе за критиків, а поділитися враженнями, які справляє альманах на «неспеціального» читача, того, якого прийнято називати широким. Може такий «діалог культур» буде корисним для альманаха, щоб література не перетворювалася на «сама собі свято».

    «Кальміюс» відкривається розділом поезії...
    О.Т. Якщо про враження, то поезія альманаха не вразила зовсім. Поезією зазвичай літературні журнали відкриваються саме тому, що вона апелює до того, що не залежить від інтелекту, освіти читача, що викликає емоції поза свідомістю. Навіть якщо це постмодерністична поезія, вона має залишатися поезією, вона має в ситуації нестерпної самотності показати читачеві, що є ще хоча б одна така ж сама самотня душа, вона має «включати», а не викидувати з буття адресата. Така вона просто за визначенням. А в «Кальміюсі» поезія дуже холодна, спеціальна. Вона, так би мовити, модничає. І залишає читача осторонь. Це «вчена поезія», поетичний експеримент, який направлений не до душі, а до інтелекту. До літературного досвіду, багажу, але не до рівня душі. От тоді і виходить - поезія сама по собі, а читач сам по собі.
    І.Ч. Першим йде Іван Андрусяк, дуже відомий автор. З циклу Temporis: Стефан Яворський 1709, Григорій Сковорода, 1773, Василь Стефаник, 1933 тощо. Саме з цього циклу, поданого без коментарів, і складається враження про цю «вченість» поезії. Чи - вірші Василя Махна. Ось назва проста: «Осіння елегія», а головне враження: неймовірно ускладнено. А вірші Юлії Тараненко, які, можливо, найтеплішій розділ, бо ж жіноча поезія, подані з передмовою відомого поета Сергія Жадана, який певною мірою дає жорстку настанову, як сприймати ці вірші правильно: не дай боже, не в поєднанні «жіноче - чоловіче», тільки через призму «схід - захід».
Вірші Анни Білої. Чула про неї студентські відгуки як про викладача: уміє розібрати будь-який важкий текст, що він стає цікавим. Я шукала у неї думок, з якими мені буде цікаво, емоцій, що виявляться близькими, - на жаль, не знайшла. Все та ж відчуженість. На мій погляд, віршам перш за все потрібна ясна виразність.

    О.Т. Мені здається, що увесь поетичний розділ альманаху «відлюдкуватий»... От і у Сергія Пантюка один з віршів, присвячений Андрусяку. Це знов ніби демонструє якийсь головний принцип: закритість, замкненість, намагання не допустити читача, який тут чогось може не зрозуміти, чогось чи когось не знає. Поезія не спілкується з читачем. Звісно, у ситуації некомунікабельності є якесь визрівання, та чи не надто складне, беземоційне та манірне?
    І.Ч. Залишається домовитися, що тут якийсь етап розвитку цієї поезії, коли сили дозрівають. А потім ця поезія постукається до широкого читача.
    О.Т. Не постукається.
    І.Ч. А ось відділ критики...

    О.Т. Він дивує абсолютно навмисним бажанням всередині цього закритого світу роздати призи, всіх розставити по місцях. Всерйоз йде суперечка про те, хто ж краще (чи в літературі це взагалі доречно?): Бондар-Терещенко або Жадан. Заявляється абсолютно аксіоматично: українська література останнім часом визначається сходом України. Така надзвичайна категоричність при замкнутості. В.Єшкілєв про В.Голосняка: «в наській літературі виник небуденний поет»; Євген Баран про ІБТ (Ігор Бондар-Терещенко, а що зробиш, знов культове ім(я, не встигли від БГ вилікуватися): «ІБТ осягнув вершини української поетичної мови». Тому, хто «не в матеріалі», тут робити нема чого. Це не та критика, яка допомагає прояснити питання, що виникли. Ця критика дає певні, навіть категоричні відповіді. Тільки у чудовій статті Олега Солов’я «Семафор у минуле» вперше читача підключено до розмови, тут і аналіз літератури без обожнювання (що ж поробиш, як модернова «жовта кофта» крадена), і рідкісна для авторів «Кальміюса» стурбованість тим, хто буде читати все створене завтра.

    І.Ч. Частина статей зі списками літератури виглядає зовсім спеціально... Це фахове літературознавство, що добре у ВАКівському журналі.
    А якщо вже гумор, то також специфічний, «задля своїх»: після возвеличень Є.Бараном ІБТ читаєш P.S.: «Чого тільки не понаписує людина зіпсована літературою. Не второпаю, про себе пишу чи про ІБТ». Це важко оцінити як іронію, бо «осягнув»... І у цій же статті: «ІБТ ставить крапку в логічному експериментуванні української поетичної мови». Тут ніби-то означено: це не поезія. Якщо це експеримент, тоді й можна визначати, хто кращий.
    Якщо читач пройшов через поезію альманаху «Кальміюс», пробрався через критику... Виходить, що роман Дмитра Білого, надрукований після цих розділів, дістанеться тому, хто витримає їх. Що це може означати?
    О.Т. Можливо, це за Умберто Еко. Він так пояснював свої перші 90 важких сторінок роману «Ім`я рози»: «Це випробування саме мого читача».
    Роман Білого, якби його розмістити спочатку, задавив би все. Він дуже інший, дуже несхожий на критику і поезію, що мають загальний дух.
    І.Ч. Дмитро Білий, кандидат історичних наук, запропонував читачеві річ безсумнівно художню, де багато чого далекого від науки. Роман має підзаголовок «Українська готика з елементами непрочитаних лекцій». Чи дійсно готика?
    О.Т. Марно було б сподіватися на традиційну готичну вертикаль композиції у випадку, коли йдеться про місце, яке взагалі н е може бути визначене, обмежене, - Дике поле. Неосяжні простори українського степу в романі Дмитра r Білого постійно перетворюються на безвихідну підвальну зачиненість; людська душа, немов той перевертень - вовкулака, здатна й усю себе віддати іншій, й висмоктати цю іншу душу до краплі, та й сама не знає на що ще. Найвищі духовні прозорі сфери манять своїм мерехтінням тих, хто має змогу пережити знання Низової книги; а весь роман згортається в несподіваному фіналі у страшне коло, яке не надає й ілюзії урятування, як-то у гоголівськім «Вії», а душить та стискає. То й розповідь вже не про нещасного Остапа, а може й про нас, бо ж сам не знаєш, чи не заложна душа твоя.
    Роман весь побудовано немов бароковий палац: якісь потаємні ходи, якісь вставні новели... Він навряд чи готичний, бо не має вертикалі, що просвітлює душу.
    Змінюються оповідачі, у дикому танці багатократно обертаються Добро і Зло, Життя і Смерть, Слава і Ганьба, хрестоматійні образи славнозвісних козаків постають вовкулаками, але ж і це врешті-решт щось на кшталт подвигу, бо таке чаклунство - не задля загублення душі, а задля вбивства справжніх кровопивців та нелюдів. Та так свою душу не врятуєш, от і виходить, що як не крути, а свобода ніде без багна та крові не родиться, і чистим не залишишся... Отакий тобі Кальдерон! Отаке тобі бароко!
    І гадай, читаче, де ти в цьому хурделінні пекельного зла та розгубленого добра, бо поєдналися вже Свята Помста і Низова Книга, Мрець Горлач, Сірий Людолов і Святий Гонта.
    І.Ч. Як би ви пояснили роль надприродних елементів у романі: чи вони є домінуючими, на ваш погляд?
    О.Т. Пригадайте, це дуже популярне сьогодні. Чому й здається, що роман бароковий: відчуття паніки, яке виникло в ХVII віці, коли ми виявилися не центром всесвіту, загубилися в ньому. Це відчуття супроводить кожну кризову епоху. Але в романі Білого не низові сфери предмет інтересу і опису. Воно, низове, постає разом зі всім іншим. Спливають обряди, устрій життя, зображений із сентиментальністю, з ностальгічним стражданням за тим, що пішло. Це не дає забарвити ті часи ідилією. Це ходіння лабіринтами власної душі із обманними ходами, з помилковими дзеркалами, з проваленням крізь підлогу. Тут природно підключаються й надприродні сили. Вони тут потрібні, наскільки в кожній людській душі є і високе і низьке. Готичним було б епізодичне підключення цих елементів.

    І.Ч. Прийде час, і роман Дмитра Білого опублікується не в скороченому вигляді, і можна буде детально говорити про мову цього твору.
    О.Т. Що мене вражає найбільше, то і є мова роману. Саме не стиль, а якесь дивне відтворення характерної для літератури давніх часів (ще задовго до готики та бароко) мовної рясності, багатства на слова, бажання роздивитися предмет з усіх боків, описати його якнайгустіше. І не дивно, що законом цього описання раптом у творі на межі ХХ та ХХІ століть став найдавніший принцип алітерації, відомий ще за часів германо-скандинавських співців, принцип, за яким звуки повторюються та варуються, ллються один в один, надають читачеві змогу не тільки побачити, а й почути подію: чи то гуркіт, чи то тупіт, чи то стукіт... Може тут і сховалася та готика, що в буквальному перекладі є варварство? Ось цитати:

    «Пронизливе іржання, хропіння, вовче рикання й тупіт копит закрутились, закриті стовпом куряви у несамовитому коловороті»;
    «Вовк легко здоганяв їх, рвав оскаженіло ікластою пащею горлянки, трощив, немов сухі стеблини, кістки, рвав пазурами жили і розтинав животи та груди»;
    «Вона приносила в його сни розпечене криваве сонце, яке виїдало душу, і табуни диких коней неслися випаленим степом крізь сонце...»

    Є в романі і прості форми алітерації, і дуже складні, що буквально віддзеркалюють світ, бо й самі є дзеркальними, коли приголосні звуки повторюються відносно до якоїсь химерної осі, центру фрази: «Хмари поступово розсіялися, і зірки рясно вкрили небосхил».
    Саме це робить читання роману Дмитра Білого повільним, навіть забарливим, звуки та слова так саме поступово обступають читача, як герої, символи, емблеми. Коло знов змикається, і ми опиняємося в ньому, затягнуті чаклунством слова - чи не Низової книги часом?
    На жаль, це чарівництво слова не витримане як загальний закон прозового простору роману. Слабким місцем твору мені здається неприховане перебільшення так би мовити лекційної частини роману. Названа згідно з чудовою алітераційною традицією «Морок над містом», вона постає аж надто історичною, повчальною. Справа тут не у зміні стилю, бо поетично-лірична розповідь про єдину ніч Остапа і Оксани, есхатологічна драматичність вовкулацьких або цвинтарних сцен цілком доречні в загальному карнавалі, ярмарку художнього слова. Та цей стильовий шар - означений власне автором як «просвітницько-енциклопедичний», - на мій погляд, дещо зайвий.
    І.Ч. Чи не здається вам, що це вже чіпляння?
    О.Т. Можливо. Може тому так тягне прискіпуватися до кожної деталі композиції, стилю, бо дуже особисто сприймається «Заложна душа», дуже заложні та залежні ми від низового світу і дуже потребуємо такого нагаду, що дає змогу схаменутися, зупинитися, побачити коло, яке вже зашморгується на шиї, та повільно роздивитися власну душу.
    У романі немає однозначної перемоги добра над злом і життя над смертю. І питань забагато, і немає часу, щоб на них відповісти.
    І.Ч. А як ви бачите фінал, він для мене залишився трохи не зрозумілим: старий козак розриває могилу і знаходить там самого себе молодого.
    О.Т. Мені здається, що фінал показує бажання повернутися до себе, тому що про себе нічого не знаєш. Навіть перемігши ворога, ти не знаєш, якою ціною тобі це вдалося. Чи залишився ти самим собою.
    І.Ч. Але не роман не завершує альманах. Тут ще матеріал Євгена Барана «Тринадцять запитань прозаїку Антону Морговському», є ліричний постскриптум...
    О.Т. Виходить, що номер альманаху також побудований за принципом кола: поезія, критика, роман, критика, поезія.

    І.Ч. Ось так ми ходили колом чи мандрували «Кальміюсом». Знайшли там яскравого прозаїка Дмитра Білого. Сучасного і ні на кого несхожого. Це чимало. А чим слід закінчити нашу розмову? Певно, надією, що і сам альманах знайде не тільки спеціального, а й широкого читача, інакше він перестане бути альманахом. А потреба в таких виданнях є, це виявилося з появою і «Родомисла», і «Enter’а». Читач цього шукає.
    О.Т. Попереджує ж мудрий автор «Заложної душі»: «Але він добре знав, що поблизу Дикого Поля просвітникам-енциклопедистам повністю довіряти не варто». То й, мабуть, у цьому журналі, не випадково перейменованому у «Дике поле», тим більш не варто...