…Рефлексувати в Україні на тему їдла й питва – марна справа і гибле діло. Дискурс тілесного низу в тутешній літературі розквітає сьогодні буйним квітом, а ось із цим – біда. «Іди в кубельце спогаду, сховайся», – пропонує В.Стус порефлексувати на тему героїчної минувшини. «И мышонок в баночку из-под шпротин / Прибежит рыдать обо мне», – відгукується звідти Л.Кисельов.
    Ні, щось там по різноманітних текстах сучасної укрлітри прозово і в риму випивають і закусюють, але щоб вирахувати у літературознавчий спосіб – як саме і скільки: цього нема.
    Або ось чому, наприклад, сталося так, що від «ананасов в шампанском» І.Сєвєряніна, «долек мандарина» Н.Гумільова і навіть «рябчиков жуй» В.Маяковського та «пятерки на тетерку» Н.Олєйнікова ми, проминувши «яєшню з салом» Є.Плужника, «харроший шашлик» М.Семенка і «пиво з раками» М.Хвильового, повернулися до «бутербродів з мастурбою» В.Цибулька в «усе той сон страшний – / Шампанське й самогон / Плюс вермут й тепле пиво» Ю.Позаяка?
    Неважко, мабуть, сказати – чому, але ж не каже ніхто… «Років із п’ять тому я написала статтю «Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського, – згадувала С.Павличко. – Почали приходити гнівні листи: «Як можна!»» Справді, не можна. Ось чув, наприклад, що зважилися були в Дрогобичі на конференцію «про это» (як у Москві початку 1990-их на «Еду и питье в литературе»), попросив збірник надіслати, а прийшло натомість «Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя: поезія Петра Скунця». Треба вам Петра Скунця на сніданок?..
    І виходить, що, окрім як простувати шляхом «Русской кухни в изгнании» П.Вайля і А.Ґеніса, нічого нам з цією темою в літературознавстві й не залишається. Але, писав Т.Шевченко, «аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п’є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серце». Не втеряємо ж його й ми, особливо тут, на теренах Дикого Поля з його традицією «банных чтений» при однойменному журналі О.Корабльова, «де серце, – як значить місцевий О.Соловей, – кров і триста грам сирого м’яса».
    Втім, навіть півкіло натужних розумувань про дискурс їжі й питва в літературі не застерігає від п’янкої дії неминучої при такій розмові інтертекстуальности. Тож згадаймо, як і в хрестоматійних російських пенатах з гастрономічною рефлексією донедавна було не дуже. Пригадується, як Лєнскій в Пушкіна випив усього лише «брусничной воды», і то на нього швидка настя напала. «Соленых рыжиков не ест, и чай ему не пьется», – пам’ятаєте? «Выпил чаю / не полегчало», – відгукнувся через століття московський мінімаліст Макаров-Кротков. Ну, потім ще Греч описував, як переїв, бідака, на обіді в Булґаріна, так що вночі «обкакался и пришлось вставать и идти мыться». У Гашека фельдкурат Кац не вставав і на ранок, розмірковуючи з похмілля, хто ж його так звечора облив, що він приклєївся штаньми до шкіряної отоманки…
    Звісно, справа не покращала й за часів общепиту. У сенсі того, що не наважувався народ широко рефлексувати на цю спокусливу тему. «Тогда я был пьяницей, всех боялся, всем льстил, – прохоплюється Ю.Олеша в «Ни дня без строчки». – Пил как никто – валялся на улице, вдруг бросил, теперь боюсь глотнуть – тоже гнусно, трус». Хоч, можливо, і правий був клясик. Адже «тут сперва запой, а после мордобой», як підказує Г.Русаков. Або і того гірше. Ось згадує, наприклад, учасник шістдесятницької школи «барачної» поезії Є.Кропивницький про художника Ф.Чернова. Мовляв, пригостили його якось на дружньому обіді келишком вина. Без задньої ж думки, повірте! Ну, той, натурально, подякував і далі вже за столом – ні-ні. А наступного дня з’ясувалося, що ударився-таки в запой, сердега, і так пропив аж до останнього дня, коли руки на себе наклав. М-да. «При входе на Олимп, – напучує С.Залигін у «Стариковских записях», – предъявляют книги, а не возы пустых бутылок». Що ж поробиш, міг би відказати йому товариш Сталін, коли «других писателей у меня для вас нет». На безриб’ї і рак риба, а в степу й хрущ м’ясо…
    Прикметно, що в українському варіянті питного дискурсу великих одкровень також не завважуємо. Наприклад, у розгнузданій тріюмфальності комункульту 1920-30-их років, де партійне п’янство було ніби як леґалізоване, все одно бракує куражу з циганами. Пили і заїдали якось приречено, потайки, здебільшого наодинці, як Хвильовий. Відомо, до чого це призводило. «Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі», – довідуємось з діяріюшу тієї леґендарної епохи. – Частенько Дніпровий напивався до того, що падав і його доводилося виносити». Навіть найсумирніші письмаки типу В.Свідзінського звірялися у схильности до епікурейства: «Багато їм. П’ю силу горілки». Патетичну ж сонату бенкетування розучували здебільшого з молодими, нестійкими бійцями пролітфронту: «А ригати ми тебе виведемо на кришу того будинку, де живе Хвильовий». Хто б не схотів? Що призводило до не менш патосних наслідків: «І тоді на ранок дивись – опохміляючись солоним огірком, і напишу на користь роботящому людові»…
    …Загалом на ранок краще нічого не загадувати, хоч саме цей, найганебніший, як писав В.Єрофєєв, час в історії рідної країни (до відкриття бакалеї) – а не застілля! – і об’єднує в єдиному слабкому пориві вселенського катарсису наш похмільний літературоцентричний люд. У вищезгаданого В.Єрофєєва снідають незнайденим з вечора пивом, у С.Довлатова – фраґментом рибки і недоїдком яблука, в І.Стоґова – склянкою теплої води з-під крану на кухні, з обов’язковою рефлексією: «Какая мерзость!..» Навіть у марґінального івано-франківця Ю.Іздрика «подвійний» з тижневого запою Леон дбайливо скидає з канапки-закусі огидні огірочки: не до них просвітленій на ранок душі абстинента в законі.
    Але це так, перегар жанру. Насправді ж душа бенкетує, вочевидь, лише у двох випадках з описом згадуваного тут гастрономічного дискурсу в сучасній українській літературі. Конспект ненаписаного на цю тему дослідження подає В.Даниленко у своєму вкрай синтетичному оповіданні «Дзеньки-бреньки», в якому весь бомонд історії письменства – від Т.Шевченка до Ю.Андруховича – п’є і закусює відповідно прейскурантові вимог тієї чи іншої епохи в Україні. Ну, а Нестор все це діло літописує.
«Шевченко засопів і твердо сказав: „Хочу сала». Котляревський почав було про секуляризацію і просвітительський реалізм, та Шевченко безпардонно перервав його промову. „Сала!» – гримнув кулаком об стіл, аж миска з холодцем, як жаба, стрибнула на Сковороду. „Обікрали Україну», – з болем у серці зіт хнув Тарас. „Та не побивайтесь ви так, – заспокоював Котляревський. – Подумаєш, сало… Ну, вкрали. Невже не можемо без цього сала?» „А таки не можем», – сумно мовив, і пекуча сльоза впала на качку з яблуками». Слід сказати, дуже вражаюче й епохально, особливо, коли Юрій Смолич знімає окуляри й кладе у миску з холодцем: «Ми брешемо, – мило всміхнувся, – але ми в те віримо». Якого ще стриптизу душі вам треба?!
    Другим зразково-показовим текстом у згаданому дискурсі можна назвати роман «Уліссея» І.Лучука – цілком віртуальне, чи пак нелініарне, чтиво. В анотації сей твір названо своєрідним путівником по світовій поезії. Як це робиться? Береться герой (Уліссей), засіб до пересування (Хронотоп), простір для мандрів (всесвітня література). Також вибирається система координат (наразі шахівниця), і все – вперед: кожна з клітинок часопростору дарує гравцеві, себто читачеві, зустріч з тим чи іншим ґенієм місця, себто клясиком світового письменства. Веселих мандрів, всі права застережено!
    В принципі, вигадка простенька, а вузлики її декоративних концепцій менш вишукані, ніж те, чого очікуєш від відомого поезієзнавця, голови львівського об’єднання «ЛуГоСад». Проте у подібній «комп’ютерній» забаві, як дається спостерегти, схоплено чи не саму суть «поетичного буття». Для І.Лучука не надто важить конкретика, і довколишній пейзаж не має в його романі великого значення. Головне – що, з ким, і скільки: випито, переговорено, пережито.
    Отож майже все у тому описі віртуальних мандрів змальовано схематично й приблизно. Кожен з читачів вільний прилаштувати до розмов, що точаться поміж героями роману, будь-які з декорацій місця й часу. Хіба не те саме трапляється з нами d житті? Бувши на курортному півдні, лише на третій день по «дружній розмові» зауважуєш наявність моря. У Ризі, надибавши симпатичну кнайпу, нехтуєш оглядинами Домського собору, а всі принади львівської архітектури обмежуються для тебе привокзальним кафе. Зустріч, розмова, обличчя – це простір, а час – це думки і спогади про всі ті речі. Хіба ні?
    Те саме в «Уліссеї». Завжди стомлений, голодний і ніби як причмелений мандрами герой роману прибуває в ту чи іншу точку поетичного простору в основному підвечір. Поблизу, як правило, присутнить водяна стихія: Тігр, Сян або Лопань. На чергове побачення він пробирається зазвичай якимись городами, аби не турбувати читача топонімічною конкретикою. В Атенах і Лондоні, Брюсселі і Харкові все те саме – кущі на окраїні, зручна галявинка, нікого з туристів... Хоч трапляються, зрозуміло, більш адекватні «поетичному» дискурсові об’єкти: паби-винарки, ресторації-салуни, шинки-каварні. Де й відбувається сакральне дійство романного поезієзнавства – за келихом джину з Байроном, за чаркою абсенту з Аполлінером, за склянкою портвейну з Камоенсом.
    Але це в Галичині, там Ярослав Галан і Юрій Андрухович. Що ж до гастрономічного контексту Дикого Поля, то слід визнати, що навіть кураторський виїзд сюди у 1930-их роках бригади пролетарських письменників, серед яких трапився був і вищезгаданий Ю.Олеша, мало чому навчив самодостатніх місцевих абориґенів. Себто дискурси тут змішують і досьогодні: украінський з малоросійським. «Можеш кави, а краще вина, / сир, канапки і навіть піццу», – пропонує у власній «Субмарині для Марінетті» А.Біла. «Я розливаю горілку», – щокроку набичується у прозаїчній «Ельзі» О.Соловей, підпорядковуючись знаному Єрофєєвському кредо «и немедленно выпил». Також «пить красное вино на шабад» закликає досвідчена Е.Свєнцицька у збірці «Простите меня». Хто ж проти?
    Або ось чудове кулінарне твориво донецького Д.Пастернака з ориґінальною назвою «Винни-Пух и другие», яка свідчить, що московський постмодернізм у вигляді майже однойменної книжки В.Руднєва ще долітає до середини тутешнього Кальміюсу. Власне, це напівгастрономічна поема з бакалійною фабулою, оправлена малостравними періодами псевдопоетичного ґатунку. Чому псевдо? Ну, по-перше, це блеф концептуалізму, як у Є.Вінника чи С.Литвак e Москві. І там, і тут вірш слугує лише за середовище побутування ідей, так ніби сексопатолог розповідав , би нам про груповуху, але використовував для цієї демонстрації сцени з роману «Перверзія» Ю.Андруховича. Роль Андруховича у цьому заході наперед принизлива. Творчість (якою вона була в московських концептуалістів типу І.Іскренко, І.Іртеньєва, Д.А.Пріґова або тамтешніх мінімалістів на кшталт І.Ахмєтьєва чи А.Макарова-Кроткова з обов’язковим Л.Рубінштейном) полягає у ґенеруванні нових ідей і не є поетичною константою. Що з того, що Пастернак розуміється на літературі? Часи, коли єдиною ознакою благородства буде лише її знаття, як пророчив Блаженний Августин, настануть не скоро. В країні, де кожен третій при слові «Шевченко» починає тверезіти, це навряд чи можливо.
    Загалом же особливості донецького концептуалізму полягають у тому, що ідеї тут по-булґаківськи другої свіжости. Триває експлуатація відомих концептів відомими шляхами. Ілюстрація – навіть не тутешній С.Жадан з його краденим Бродським. Набагато цікавіше препарувати інші овочі. Наприклад, у того ж Пастернака: «никто не входит / и не должен». Але чому ж? Ось в І.Ахмєтьєва: «ты меня читаешь / я в тебя вхожу». Або далі донецьким автором: «стояли / друг в друга / глядели / но в конце концов / так и не бросились / целоваться». І в покійного Є.Харитонова, коротко і без стояка: «я подошел к себе и мы обнялись». Хоч насправді споріднені душі той самий Пастернак («а жить мы будем / счастливо и долго / и в один день / сойдем с ума») міг знайти і де поближче, у вигляді тієї ж донецької Свєнцицької («они жили долго и счастливо, и умерли в один день, зарезав друг друга кухонными ножами»). Великої ума палати номер шість тут не треба, тільки встигай наливати. Словом, лехаїм!