Якщо для ознайомлення широкої аудіторії з піснею потрібно витримати чимало передумов, то розгорнуті сторінки „Дикого поля» – є диво, до якого зараз прагну дотягнися і я, а надією, аби людські очі, торкаючись рядків, осягали емоцію як цінність.
    Я переконаний, що хтось згори вимальовує нашу долю, і потрібне лише зусілля, аби своєчасно зважити на цю допомогу.
    У 2000-му році я вперше дебютував на пісенному фестивалі – маючи тоді одну-єдину завершену пісню і велике бажання показати її людям. Я і зараз ні-ні, та й зустрічаюсь з (тоді) вінничанином Михайлом Барановським та донеччанином Георгієм Туніним – керівниками моєї першої творчої майстерні, пригадуючи їх приємне здивування змістом моїх поетичних книжок і піснею „Черемха»:
                        І навіщо нижче й нижче
                        Опускаються згори
                        У якімось попелищі
                        Потолочені вітри...
    У царині пісні я тоді почувався пуп’янком, що тільки-но почав розпускатися, розуміючи, що у пісні я можу знівіліюватися з небуттям, або з’явитися – завдяки саме моєму відчуттю хиткої межі між поетичним рядком і пісенним текстом.
    На першому моєму фестивалі я відповів Барановському, що граю на губах – потішивши відповіддю і його, і слухачів. Далі ж випадковістю не було те, що я для себе відкрив, а потім заглибився у можливості спочатку простого, а потім акордеонованого баяну, де за кожним регістром ніби ховається цілий світ.
    Гран-прі на „Українській хвилі» в Сумах і на фестивалі „Приспів» у Івано-Франковську, а також те, що Раїса Кириченко з кількох показаних їй пісень безпомилково знайшла написану саме їй і взяла її до свого репертуару, а також зізнання глядачів і самого Миколи Негоди („Степом, степом...» якого розпачем, болем і тугою шматує людські душі по різних світах), що їх шокувала моя пісня „У Холодному яру», і високий вереск: „Бра-а-во!» з переповненої зали театру – на 75-річному ювілеї Миколи Негоди – усе те було з траєкторій людських душ і моєї. Ось ще кілька її віддзеркалень: