очевидно, прагнучи зібрати свій біографічно-творчий слід у скалках критичних дзеркал. Натомість у книзі ІБТ* маємо випадок свідомої розбудови об’єкту – Тексту 1990-х років, а відтак зрозуміле «обтинання» сумновідомого авторського еґоцентризму, адже з чотирьохсот критичних статей, написаних протягом десяти років, до книги увійшло лише тридцять п’ять...
У несподіваній передмові до книги вибраної есеїстики Автор оголює пост-вербальне ставлення до справжніх мотивів власних писань:
«Безперечним пороком української культури була і залишається скромність завдань, які вона перед собою ставить.
Мізерність амбіцій властива наймарнославнішим фіґурам сучукрліту: вони мітять на премії, на розголос і аж ніяк на місце в колі богів. В смислі, в тілі Тексту.
Ну як тут вполюєш героїв? Залишаються персонажі».
Застосовуючи принципи деконструктивної методології, ІБТ структурує свою книгу відповідно до соціокультурної і психологічної стратифікації літературного дискурсу, відтак постають чотири виміри досліджуваної Автором «ілюзорної реальності» і відповідно чотири розділи: 1. Тіло тексту (статті оглядового характеру, присвячені антологійному буму, журнальній культурі, сакральному в масліті, механізмам письменницької популярності тощо), 2. Герої та персонажі (літературно-критичні «портрети» митців), 3. Топоґрафія тексту (огляди літературних топосів – Львова, Івано-Франківська, Донецька, Харкова) і 4. Х-текст (стурбований питанням «прийдешнього» літературних поколінь, тб. своєрідні пролегомени до нового тисячоліття).
Чому саме такі, а не інші статті потрапили до єдиної поки що книги есеїстики цього «зоїла»? Здається, вибір Автора впав на критичні тексти, що у певний час викликали найбільший розголос, чим і завоювали згадану вже скандальну популярність. Опубліковані в найрізноманітніших виданнях – від «Єви» (тут з’явилась крамольна «Забужко Деві Христос») до академічного «Слова і час» (неоковирний опус про «ізвращьонців» Б.Жолдака і стаття, присвячена апорії постмодерну, що викликала всеукраїнську полеміку у 1996 році), вони уповні відображають специфіку творчої настанови ІБТ, яку можна висловити словами Ф.М.Достоєвського: «Всегда говорите правду, и вы прослывете самым оригинальным человеком». Правда при цьому є феноменом, який легко визначити від протилежного. Мовлячи цитатою з фільму, це те, що всі знають, але бояться сказати, – через дружні, соціальні, культурні та інші конвенції. Але який же мотив? – спитає читач. – Адже таке «заголення» обов’язково мусить мати ну хоч якусь підставу. І визначити її як заздрісність чи то образу Автора на весь світ – найлегше, а через те і найсумнівніше рішення. Спробую припустити, що подібне «право» на говоріння належить також до феноменів. Таких як сатисфакція, що до неї вдається людина у своєму протистоянні системі. При цьому не зайвим буде метафізичне тлумачення, тб. існування такого собі після-клінічного і після-історичного «права», яке засвідчило «поховання» ІБТ «Літературною Україною» у 1999 році із збереженим Автором «на згадку» некрологом. Хоч тоді, щоправда, ховали іншого Ігоря Бондаря, теж опозиціонера системи...
Взагалі, критичний доробок ІБТ доводить, що найбільш продуктивним у літературі
є і залишиться іронічно-ігровий дискурс, який прозаїк О.Ульяненко досить
містко охарактеризував як «панківські вибрики». Адже, постійно наголошує
Автор, «кожен відає: література – це гра, а якщо так, то й говорити про
неї слід грайливо, азартно, не шукаючи глибинного сенсу, філософії чи еталонів
прекрасного».
Втім, суттєвим «недоліком» іронії є зверхність, що виникає внаслідок свідомого відчуження, а в результаті постійно несплячого критично-рефлексивного стану постає паратекстуальний образ Критика: безжальний, гострий на слово, імморальний, нав’язливий, тб. не надто привабливий для читача. Зла іронія – не так з сучасників, як з персонажів літературного дискурсу («Але ж хто хоче бути персонажем?» – сміється Автор) – комусь видається неповагою до Слова («так не можна писати!»), комусь непошаною до образу і подобія Божого («що люди скажуть?»). Іноді настільки важко протовпитися крізь авторську іронію, що читач починає гніватися і нервувати. Отже, як вважали дадаїсти, ефект досягнутий, і «мовчазний дрімаючий дракон»-публіка подразнена. Проте, розглянувшись на типажі в «бестіарії», описаному ІБТ, наполегливий читач згодом усвідомлює, що це об’єкти «іншої реальності» – творчої передусім, а позиція Автора – стійка маска оповідача, такий популярний оповідний прийом... Тоді з полегшенням можна перечитати «вибрані місця» з «Тексту 1990-х» і дізнатися, наприклад, таке про нинішній літературний бомонд:
«...Вся діяльність Ю.Андруховича в прозі – це простісінько собі «Бу-Ба-Бу» (Булгаков-Бахтін-Буратіно). Чи ще який-небудь Чарльз Булшіт»,
«Автор сих рядків більш схильний відносити Ю.Андруховича до катеґорії застряглих посеред грального поля мистців, заплутаних, наче П’єро, у лахах своєї власної бурхливої творчости, до того ж розхристаних по невідступних «життєвих закрутах»»,
«Андрухов
ич все вже зробив. Вигадав «бубабістський» хід, запатентував «аупівський» жест з відмовою від Шевченківської премії. Залишається тільки понуро чекати: що він ще видаватиме за «популярну» прозу і від якої нагороди у черговий раз відмовиться. Екстенсивне господарство, як сказали б на уроці політекономії»
«У минулі часи, напиши Оксана Стефанівна [Забужко] свої «Польові дослідження з українського сексу», вона б щонайменше позбулась своєї посади в Інституті філософії АН УРСР. Щонайбільше її потихеньку вклали б у затишне ліжечко якого-небудь провінційного дурдому, де вона, тужливо дивлячись з вікна на недоступні стежки лікарняного садка, визвірялася б на підхихикування товарок і відводила б душу з двома-трьома відмороженими хроніками, читаючи їм «я – зерниночка солі в народу, господнього пасинка...» Але цього не сталося, оскільки подібних текстів під згадану пору не друкували, і загалом, як свідчить їхня авторка, «нам випала юність цілком бездарно-асоціяльна: в ній сходились докупи хіба що для пиятики»
«А що якби Забужко не переїхала свого часу на нове помешкання, і до неї таки дотелефонувалися б з Відня, присуджуючи премію Ґердера? Себто якби нагородили її, а не припадкового Андруховича, що трапився під руку, вибравши на буржуйську стипендію і віденське річне стажування свого неповнолітнього приятеля Жадана?..»
«Що ж стосується історико-літературної долі Жадана, то вона оцінюється і описується доволі оптимістично, як війна у Перській затоці, якої на думку Бодріяра не було: лише соцартизм плюс загальна симулякризація всієї країни...»
«...Хто такий Іздрик? Іздрик is trick. Подвійний nie on. Подвійний бурбон. Зрештою, просто подвійний нельсон перебірливої уяви. І до його писань єдино надається метод архаїчного постмодернізму – своєрідна археолоґія чи па/леон/толоґія мистецтва, себто реконструкція цілого за викинутими на узбережжя сну останками»
«...Різниця між сприйняттям В.Єшкілєва в Україні і Росії настільки велика, що дозволяє говорити про двох різних літератів: одного з них запрошують до Москви з курсом лекцій, другого залюбки повісили б в якому-небудь Донецьку. Така примхливість суджень пояснюється безперечною таємничістю «станіславського феномену», одним з творців якого був Єшкілєв, а з іншого боку, очевидна головна риса, що визначає ставлення непросвітленого читацтва до автора роману «Пафос»: Єшкілєв – це те, чим ми не стали через Шевченка»
«...Весь «станіславський феномен» – це не «туга за несправжнім», як вважає Іздрик, а «лихо з ненашим», себто споконвічний спротив шовінізмові пролетарських столиць, що має позалітературну природу. Це чудова школа цілком стоїчного протиборства: якщо не можна відмінити окупаційно-спілчанський час як фізичну величину, то вільно буде заборонити його відлік у власному творі й писати про капці та піжами якого-небудь Фріца Ріттена фон Герцмановського-Орляндо»
Можна продовжити ці розлогі цитування «найсмачніших місць» з портретних статей ІБТ, що, врешті, і зробив перший рецензент книги, тернопільчанин О.Вільчинський. Але зупинюсь ще на поодиноких літературних красивостях наративу, який іронізує то з літературознавчої квазінауковості («Без відповідної методолоґії нам годі навіть штани одягнути» або: «Справжнього танцюристу, чи пак філолоґа, виказують гіпертрофовані яйця уваги до власного стилю»), то з традиціоналістських милиць в літпроцесі («Традиція майорить в цієї автури, як військо комарів над серпневою тайгою»), хоча, пам’ятаючи московський літінститутський вишкіл ІБТ початку 1990-х і тяжіння цього митця до російської школи концептуалізму, не обмину увагою і таке незамасковане, «позиційне» висловлювання Автора:
«...Можна дуже добре ставитись до аванґардних явищ в літературі, навіть якщо це явний «опіюм для народу», а не «покріплююче вино для нації», як того волів М.Зеров. Аби тільки ті літератори були насправді талановиті й злі, а не просто втішені малопросвітленістю кожелянкового загалу і незнання ним сороміцького слова «симулякр»».
Отже, талановитість і злість – дві неминучі ознаки ґеніальності? Що ж,
є нагода посперечатися з Автором «Тексту 1990-х», який посягнув на святині
з святинь в критичному і літературному дискурсах, між іншим, ніколи не
ставлячи собі це в заслугу. Адже письменницький, як і критичний, фах –
лише одна з життєвих звичок і одна з форм психофізіологічного пристосування
до побуту. Плюс пов’язане з цим професійне вміння «підправити» будь-який
текст, полегшивши його пошуки «ейдичної» ідентичності:
«Каміний шепіт» (назва збірки О.Солов’я) – «Камінний общепіт» (назва рецензії ІБТ); «Культ» Л.Дереша – «Культя Дереша»; «Подвійний Леон» Ю.Іздрика – «Подвійний Nie On»; «Рівне / Ровно» О.Ірванця – «Гівно / Говно»; «Ангели і тексти» В.Цибулька – «Ангели в тісті»; «Воццекургія Бет» В.Єшкілєва – «Воццепурґія Bad» тощо. Виходить майже як у Бориса Слуцького: «Слово «летун» придумал Блок / и Хлебников чуть поправил: / «Летчик»...
Подібний метанаратив, природно, відсилає до Тексту і численних текстів, іноді змушуючи Автора зовсім розчинятися в одній великій цитаті, нагадуючи машину або ж людину-мультипль вербального світу, такого собі інтертекстуального «газонокосильника», розсіяного в мережі літературних смислів. Це, звичайно, демонструє Бартівське положення про мову, яка, граючи автором, «убиває» того останнього. Чи не подібну «смерть Автора» має на увазі і ІБТ, коли цілком припускає свій поступовий відхід з поля літературної критики?..
Коло дискурсивних проблем, піднятих автором ще на початку 1990-х років
і до тепер актуальних, отже, надзвичайно широке. Це і деконструктивістське
питання меж «твору» і «літературної ситуації», і проблема «живої» літератури
(стосунки автора з життям, простором і владою; природа автентичності тексту),
нарешті, це ориґінальна авторська візія вітчизняного постмодернізму, який,
метафорично беручи, «підмінює біґмак вареником, оселедець еспаньйолкою,
а джін-тонік перваком». Тому книга Ігоря Бондаря-Терещенка «Текст 1990-х:
герої та персонажі», без сумніву, є не лише філологічним смаколиком для
вибраних, але й літературною інтриґою для цнотливців, незнайомих з тілом
Тексту. |
ДОНЕЦКИЙ ПРОЕКТ
