Коли пострадянське суспільство намагається усвідомити себе як саме культурну спільноту, культура при цьому береться насамперед у двох політико-географічних вимірах. По-перше, це вимір цілої держави, де культура зазвичай визначається теоретиками як a priori національна (українська, російська, білоруська тощо). По-друге, це вимір більш широкого культурного регіону («цивілізації»), відносно якого ця держава прагне себе визначити (Росія, наприклад, бачить себе регіональним центром; Україна ж точно бачить себе периферією, але відносно якого центру і якого регіону – тут можна ще довго сперечатися). Рівень безпосередньо «глобальної» культури для самовизначення суспільства будь-якої пострадянської держави – за виключенням хіба що Росії – є надто вже високим та загальним; з іншого ж боку, рівень локальних (місцевих) культур у межах держави та культур так званих «нацменів» (національних меншин) видається надто дрібним, аби на ньому будувати самовизначення суспільства як цілого.
    Втім, на практиці якраз «місцевий» рівень самоідентифікації мешканців пострадянського суспільства (можливо, як найбільш наочний і водночас найменш проблемний) часто бере гору над усіма іншими. Так, за даними дослідження львівського соціолога Ярослава Грицака, у Східній Україні – зокрема на Донеччині – саме регіональний рівень самоідентифікації («донеччани») сьогодні домінує над будь-якими іншими формами ідентифікації особистості (за ознаками статі, соціального положення, «національності» тощо)¹.
    Загальний висновок вказаного дослідження пана Грицака, побудованого на порівнянні самоідентифікації мешканців Львову та Донецька, полягає в тому, що розбіжності між цими представниками Західної та Східної України є багато у чому перебільшеними². Чи не головною спільною рисою між ними, зокрема, виявилася майже одностайна прихильність і «східняків» і «западенців» до територіальної цілісності України (!). Але при цьому представники українського Заходу і Сходу виявили доволі різні уявлення про те, якою саме має бути Україна як ціле³. Ця різниця, на думку Я.Грицака, цілком відбиває двоєдність домінуючого і у західному світі розуміння того, що таке «нація».
    Як загальновідомо, існує «етнічне» поняття нації і існує поняття нації «політичної»⁴. Ярослав Грицак слушно зауважує, що на практиці ані перше, ані друге ніде у світі не існує у «чистому» вигляді: насправді в існуванні будь-якої нації західного світу певною мірою простежуються обидва коріння. Що ж до України, то, як і слід було б очікувати, «етнічне» розуміння нації чітко переважає на Заході (львів’яни посилаються при цьому насамперед на досвід Польщі та Німеччини), в той час як «політичний» ідеал національного – чи все ж таки державного? – цілого безумовно домінує на Сході (донеччани, на відміну від своїх західних сусідів, більше згадують приклади Швейцарії, Канади або Сполучених Штатів).
    Отже, напрошується доволі оптимістичний висновок, що процес формування єдиної «національної ідентичності» і на Заході і на Сході України так чи інакше триває, і все, що нам потрібно, так це належним чином поєднувати в цьому процесі «етнічні» та «політичні» чинники. Але я побоююся, що тут не все так просто, як воно начебто здається.
    Повернемося ще раз до понять «етнічної» та «політичної» нації. В обох цих випадках самоідентичність нації як цілого і окремих людей, які відносять себе до неї, забезпечується визнанням певної спільної історико-культурної спадщини. В аспекті «етнічної нації» це спадщина історичного походження, мови, фольклору, історико-культурних традицій тощо. В аспекті ж «політичної нації» це спадщина спільних політичних цінностей, а саме – і насамперед – цінностей громадянського суспільства, включаючи сюди і загальні принципи міжособистісних стосунків, і загальні принципи взаємовідношення суспільства і держави, і багато чого іншого. Сам по собі факт «політичного підданства», визнаного людьми спільного громадянства, «політичної нації» ще не дає, як не дає єдиної «етнічної нації» саме по собі визнання спільного колись історичного походження (як, наприклад, у росіян та українців). А отже, обидві концепції нації у пристосуванні до реальної ситуації в сьогоднішній Україні видаються мені дещо сумнівними.
    І справді: жителі теперішньої України не можуть сформувати «етнічної нації» на зразок «унітарної» Польщі чи навіть федеральної Німеччини вже тому, що етнічні та культурні розбіжності між представниками різних її регіонів – і тут праві «східняки» – є сьогодні занадто вже великими. Наполягати на формуванні в Україні «етнічної нації» – в тому числі за рахунок «напівпримусового» впровадження української мови – означає формувати в нашій державі джерело дедалі зростаючого соціально-культурного напруження. Добром це, на мою думку, аж ніяк не скінчиться⁵.
    Формування ж в Україні «політичної нації» на зразок ближчих до цього ідеалу Канади, США або Швейцарії наштовхується на той простий факт, що в Україні не існує громадянського суспільства, і, зважаючи на попередні не сімдесят, а всю тисячу років розвитку східнослов’янської культури, на його скору появу годі і чекати. В умовах того жорсткого, категоричного протистояння суспільства і держави, яке досі було закладеним у самісінький фундамент нашої культури⁶, головні сили суспільства досі реалізовувалися у його якості не просто «негромадянського», а навіть «антигромадянського» – себто такого, яке реалізує себе взагалі поза межами держави, будь-яких державних структур і визначених нею, формально закріплених у законодавстві норм міжлюдських стосунків.
    Громадянин західного суспільства, тримаючи у недосяжності для держави своє власне приватне життя, в той же час чітко усвідомлює, що він, разом зі своїми сусідами – громадянами цієї ж держави – так чи інакше, більше чи менше, але здатний тримати поведінку своєї держави під спільним «суспільним» контролем. Цей факт власно і робить із спільноти таких громадян «політичну націю» – за умови, якщо до цього загального почуття додаються ще й історично сформовані традиції запровадження такого суспільного контролю (читай: «механізми демократії», які підтримуються не стільки на рівні законодавства, скільки на рівні звичаїв, існуючих цінностей, свідомих чи навіть підсвідомих уявлень про те, «що робити можна, а чого не можна» тощо). Пересічний же громадянин нашого суспільства і досі перебуває у переконанні, що він державі так само чужий, як і вона йому, і так само безправний перед представниками державних органів, як це було протягом минулих декількох сот років (влада більшовиків тут просто «підхопила» традицію, яка склалася набагато раніше). Саме тому обидві сторони – людина/суспільство і держава – у нас і досі, з перемінним успіхом, постійно обдурюють одна одну. І саме тому на своєму робочому місці майже кожен з нас і досі чи то працює «аби як, бо не для себе», чи то працює на совість, але ж бо «для людей, не для держави», чи, нарешті, просто використовує свою посаду на власну користь вже відверто за рахунок держави, на яку він нібито працює (звідси повальне хабарництво, масове дрібне крадіжництво «у держави» тощо).

    Ми сподіваємося не на державу, а насамперед на «прямі» міжособистісні стосунки – в тому числі і маючи справу з представниками державних органів. Звідси, знов-таки, дуже сприятливий грунт для всілякого хабарництва; а ще звідси, наприклад, постійне прохання до аплікантів з боку представників західних фондів-донорів в Україні: «будь ласка, не приходьте до нас особисто без запрошення! надішліть нам аплікації і чекайте результатів!» А прийти кожному хочеться, бо ми так вже не звикли вірити, що можемо отримати в будь-якій установі саме те, що нам належить «за загальними правилами, як усім»! Ми звикли отримувати або більше, або менше того, що належить «кожному і усім», в залежності від того, які ми спромоглися встановити «прямі» міжособистісні стосунки з усіма, від кого ми залежимо, понад ті стосунки, що їх визначено для нас формально у межах державної нормативно-правової системи⁷. А ще більше ми звикли покладатися у розв’язанні своїх проблем та труднощів – навіть і на побутовому рівні – взагалі не на державу з усіма її структурами, а на «мале соціальне коло» тих, хто поруч: сім’я, друзі, сусіди… Ось де досі була і є справжня сила нашого суспільства, а не у «впливі на державу», в який сьогодні, до речі, вже знову небагато хто вірить (попри ілюзії, які певний час існували в нас одразу після здобуття незалежності, коли наша молода державна структура і справді була набагато більш гнучкою і чутливою до суспільного впливу, ніж вона є сьогодні). І як може таке суспільство відчувати себе у межах такої держави «політичною нацією»?.. Хотілося б, аби це питання звучало конкретно; але поки що, на жаль, я сприймаю його як суто риторичне.
    Висновок з цього я роблю єретичний, парадоксальний, і, цілком можливо, все ж таки хибний (хотів би в цьому переконатися!). Але саме цього висновку я дійшов на сьогодні. Висновок мій полягає в тому, що українці реально можуть усвідомити себе як ціле тільки якщо вони відкинуть взагалі суто західне за походженням поняття «нації», яке в обох з своїх двох головних аспектів («етнічному» та «політичному») не відповідає докорінним ознакам того принципово «незахідного» суспільства, яке існує на сьогодні в політичних кордонах української держави. Декларувати українців (або ж, так само, і росіян) як націю означає видавати бажане (декому) за дійсне; при цьому, як завжди, надмірне, понад реальні можливості ситуації, «форсування» доцентрових тенденцій тільки призведе до неминучого зростання тенденцій відцентрових (з відновленням балансу вже на більш високому рівні соціального напруження), а від цього нікому з жителів України у майбутньому краще не буде.
    До речі, я все ж таки не є повністю одиноким у своєму ствердженні, що поняття «нації» поза межами «західного світу» або не працює взагалі, або працює як скоріше деструктивний, ніж конструктивний, чинник суспільного розвитку. Саме тут я маю нагоду звернутися до досвіду сучасних американських «постколоніальних студій». Одна з найбільш яскравих і помітних робіт у цій галузі за останні роки – це книга Гайатрі Шакраворті Співак «Критика постколоніального розуму»⁸, успіх якої вже сьогодні можна порівняти хіба що з успіхом саідівського «Орієнталізму» двадцятьма роками раніше⁹. Наскрізною темою цієї роботи є розкриття взаємозв’язку колоніалізму і регіонального фундаменталізму, які, на думку Співак, взаємно обумовлюють одне одного. Саме в цьому контексті Співак зауважує, що «nationalism in many ways is a displaced or reversed legitimation of colonialism»¹⁰ – якщо, звичайно, мова йде про «неодеколонізоване» суспільство. А хіба не відноситься до цього класу і суспільство, в якому живуть теперішні українці?…
    «Nationalism can only ever be a crucial political agenda against oppression, - зауважує Співак в іншому місці своєї книги. – All longings to the contrary, it cannot provide the absolute guarantee of identity»¹¹. Як на мене, на це застереження слід було б звернути найсерйознішу увагу тим, хто вважає, що «національному» дискурсу в Україні немає іншої альтернативи крім сумнозвісного дискурсу «інтернаціонального», з його до болі знайомим червоним відтінком. Насправді інша альтернатива є, і найбільш вдалим її виразом можуть бути крилаті слова першого президента незалежної України пана Леоніда Кравчука, з якими, я впевнений, він й увійде в політичну історію українського народу: «маємо те, що маємо». Як на мене, в устах політика це геніальний вираз, бо практично він означає: «не треба видавати бажане за дійсне, не треба пристосовувати реальну ситуацію до будь-яких схем, бодай західних, якщо ситуація природним чином до них не пристосовується». Пора вже, нарешті, відштовхуватися не від ідеї, а від самої реальності, якою б вона в нас не була.
    Якщо прийняти, що жителів Сходу і Заходу України навіть і взагалі ніщо більше не об’єднує окрім самого тільки бажання зберегти Україну як суверенне ціле – цього вже досить, аби нам усім називати себе «українцями» і будувати на цьому свою історично унікальну «identity» (не рахуючись при цьому, хто є «більше» українцем, а хто «менше», хто «вже» є справжнім українцем, а кого бути українцем ще начебто треба «навчити»). Цей крок, до речі, якраз і є визнанням «спільної історичної долі», хоча б ця спільна доля і обмежувалася на сьогодні терміном менше десяти років, і хоча б одні у межах цієї спільної долі хотіли б зберегти максимальну наближеність до європейського північного заходу, а інші, навпаки, до російського північного сходу. Щоправда, отака розбіжність культурних настанов аж ніяк не дозволяє нам вживати у будь-якому розумінні словосполучення «українська нація»; ну то й що з того? А привчимося до простого добросусідства у межах нашої спільної держави – і може, природним чином, поступово знайдемо між собою і ще щось спільне. Особливо якщо не будемо дуже поспішати…