Некогда донецкий, а ныне киевский поэт Леонид Талалай опубликовал в столичной газете «Літературна Україна» (24.X.2002) открытое письмо своему другу, донецкому прозаику Ивану Костыре, обращенное, однако, судя по заголовку и открытости, не только к нему, но и ко всем донецким литераторам:
    «СПРАВЖНЄ ОБЛИЧЧЯ ДОНБАСЬКОГО ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ».
    Взяться за перо побудили поэта явления национальной ассимиляции, а точнее – «зросійщення», наблюдаемые им в здешних местах из столичного далека, а также имперские настроения, обнаруженные им в стихах донецкой поэтессы Елены Лаврентьевой.
    Для новой донецкой литературы, не склонной политизировать разноречия социума и словесности, это послание представляет скорее археологический или этнографический интерес и едва ли способно вызвать живое ответное чувство. Так уже не думают и не говорят. Эпоха, когда так думали и говорили, уже ушла, и мало кто обманывается, слыша эхо ее уходящих шагов.
    Но вопросы остаются: откуда мы? кто мы? куда идем? Вопросы языка, рода, истории. И, возможно, наступающая эпоха отличается от прежней именно тем, что, сознавая сложность этих вопросов, не пытается насильно утвердить какой-либо один универсальный ответ.
    Полемический треугольник «Талалай – Костыря – Лаврентьева» проявляет идеологическое клише «Киев – Донецк – Москва» с тремя заостренно-политическими идеями: «национализм – интернационализм – империя».
    Публикуемые на его фоне размышления донецких филологов Алексея Панича и Александра Домащенко заостряют другие идеи и проявляют, возможно, тоже некий треугольник, но существенно иной, лишь отчасти совпадающий с прежним.

    Так может, дело не только в национальном языке? Возможно, все же таки и жажда свободы, независи-мости, самостийности впитана нами с генами от далеких пращуров. И это генное жела-ние, как и генное стремление к свободе – самая дорогая ценность народа. Благодаря этому он и язык свой никогда не забудет…
    И нужно возрождать в первую очередь то первоздан-ное и извечное чувство, как подпочву всего остального…

    Сьогодні наука констатує, як факти, лише яскраво виражені негативи денаціоналізації. А що відбувається на рівні фізіології, на генетичному рівні? Які наслідки асиміляції в другому, третьому поколінні? Які мутанти народяться від манкуртів? Як змінюється ментальність? Навіть на рівні соціології, порівнюючи різноманітну статистику, скажімо, Горлівки та якогось іншого, не в такій мірі зросійщеного міста, можна було б зробити вельми цікаві і важливі висновки. Але нічого в цьому напрямку не робилося і не робиться. А злочинне зросійщення нації продовжується, і наш рідний Донбас – найбільша і найпотужніша лабораторія, в якій безкарно експериментують з українським (і не лише українським) населенням. Державні мужі, «в языкознании познавшие толк», агресивно і послідовно відстоюють право українців залишатися і надалі асимільованими, тобто відстоюють право на духовну, моральну та інтелектуальну деградацію, на мерзоту спустошення. Навіть найвищі посадові особи не розуміють, що їхнє мовчазне потурання асиміляції, котра є національною катастрофою не меншою за чорнобильську, - не що інше, як державний злочин. Це їхній святий обов’язок, як керівників держави, широко оприлюднити всю правду про вже відомі і про можливі наслідки асиміляції й якомога швидше повернути зросійщених українців в лоно рідної мовної стихії.

    З відкритого листа Іванові Костирі
«Справжнє обличчя донбаського інтернаціоналізму».

    Даже Леонид Кравчук, знающий толк в идеологии, предупреждает: «Если проблема надумана и создает острую ситуацию, то политическое звучание ее обостряется во сто крат…» Далее он нежно говорит об украинском языке: «Язык – сфера очень тонкая, очень глубокая, это лицо народа, государства, в нем наши духовные истоки…» А что, на востоке Украины и в Крыму нет своего языка, лица народа и духовных истоков?.. И какое право он имеет переделывать истоки донецких шахтеров, мариупольских сталеваров, северодонецких и рубежанских химиков и харьковских машиностроителей? Политикам и «реформаторам» необходимо срочно поумнеть, иначе Русскомыслящая Окраина вместе с Крымом эмигрирует в Россию вместе с территорией.

Евгений БАРАННИК, РУБЕЖНОЕ, ЛУГАНСКАЯ ОБЛ