НА ЛИТЕРАТУРНОМ ГОРИЗОНТЕ…

    На литературном горизонте Донецка Дмитрий Пастернак возник загадочным темным силуэтом самурая на фоне местного террикона Фудзи. Его повесть «Три самурая в осажденной крепости» выясняла всегда важные (и не только для не помнящего родства Донецка) вопросы того, «чьи мы карьерные», в совершенно неожиданно восточном колорите народа, не только прекрасно помнящего, но и берегущего свои корни. Эти японские корни – то ли меча, то ли хризантемы, – по-видимому, столь основательны, что вслед за Пастернаком в наших диких полях проросли уже настоящей японской прозой, хотя и через японо-франко-украинский перевод.
    Представляемый в данной подборке рассказ Д. Пастернака «Идиот и дурочка» (на мой взгляд, гораздо более удачно называемый раньше «Пастух и пастушка») вдруг оказался чрезвычайно созвучен «Раю» Шуиши Йошиды. Необязательные разговоры между Им и Ею дома, в метро, по дороге домой с работы и из дома куда-нибудь, куда она, дурочка, придумала. Ему обычно кажется, что вопросы ее дурацкие, разговор пустой, и вся эта затея совершенно издевательская. А когда ее нет (нет, не мелодраматически «ее больше нет», а просто нет, она теперь где-то в своем измерении), вдруг оказывается, что она и раньше жила в своем измерении, а все пустое имело смысл, но какой – это уже неуловимо. Нет, слова помнишь, и они по-прежнему неумны, но смысл, как аромат, который знаешь, но не вспомнишь, а вспомнишь название – запаха почему-то нет…
    В этой кундеровской невыносимой легкости герою Йошиды, скорее, невыносимо (Он ждет звонка, Он только для этого совершает ежедневный хронометражный ритуал «метро – работа – метро – дом»), а герою Пастернака, скорее, легко (сквозняк, открытые двери, теперь, без Ее навязчивой глупости, что-то родится). Но Он Йошиды почему-то в теплом раю с пальмами, а Он Пастернака – в холодной, сразу остывшей в жару квартире, где «пусто так, как желают злые старухи»; и у обоих после Нее осталось ощущение ветра, морской волны, сквозняка и абсолюта зияющей пустоты – ящики вывернуты, балкон открыт, яхта ушла за горизонт. Пастухи и пастушки совместимы и глупо счастливы только в раю.
    Может быть, это странное женское умение жить сразу в двух измерениях немного поясняет «Лист Мебиуса» Камиллы Рамм, пытающийся заманить читателя в ритмическую ловушку «двусторонней прозы», не имеющей изнанки. Эта модель человеческой психологии, скорее, по-женски не желает признаваться в том, проза она или стихи, литературный этюд или рационально выстроенная иллюстрация геометрической головоломки, обожательное подражание прустовскому пирожному или подтверждение того, что «люди все придумывают… и до всего им есть дело».
    И если последнее верно, и прав Мишель Уэльбек, утверждая, что «можно людей за многое не любить, но одного у них нельзя отнять: мы имеем дело с весьма изобретательным млекопитающим», то неплохое тому подтверждение – новый рассказ Дмитрия Пастернака «База». Люди здесь, как псы, – на привязи; собаки – как будто бы у них на привязи, но подозрительно вольно себя чувствуют; коллеги по базе – необходимо и вынужденно дружны; и все – абсолютно автономны, герметичны, одиноки и свободны – хотя и внутри клетки базы.
    Думаю, читателю любопытно будет еще раз попытаться определиться и со своей жизнью – кто кому «друг человека»…

Елена ТАРАНЕНКО, ДОНЕЦК

    Наприкінці 2002 року у Токіо, у міському музеї (Tokyo Metropolitan Teien Art Museum) було відкрито виставку творів Жана Пюіфорка (Jean Puiforcat; 1897-1945), одного із засновників Спілки сучасних митців, видатного різьбяра по золоту та сріблу. Жан Пюіфорка – це ціла епоха у золотарстві; для нього срібло – це не просто коштовний метал, це стиль буття, сутність предмету. Його витвори, за будовою близькі до архітектури і водночас надзвичайно прості за задумом здатні миттєво причарувати глядача і викликати бажання бути використаними за призначенням. Жан Пюіфорка походить із старовинного роду зброярів, відомого ще за часів Людовика XIV; золотарством його родина займається з 1820 року – саме тоді Еміль Пюіфорка відкрив свою першу крамницю у кварталі Маре, у Парижі. Його нащадкові, Луї-Віктору вдалося зібрати усі шедеври, створені родом Пюіфорка для наймогутніших королівських родин Європи у період між XVI та XIX ст. Жан, його син, що спочатку проявив себе як скульптор, зчинив справжній переворот у золотарстві, притримуючись суто геометричних форм і принципу відсутності зовнішньої оздоби. Його творіння отримали захоплені відгуки на Виставці Декоративних мистецтв 1925 року та Всесвітній виставці 1937. З нагоди токійської виставки адміністрація музею і часопис Beaux-Arts magazine умовили одного з найкращих молодих японських письменників, лауреата численних премій Шуїші Йошиду (Shыishi Yoshida) написати новелу, ґрунтовану на враженнях від відвідин експозиції. У результаті вийшла історія, немов вирізьблена із золота, у якій, втім, йдеться зовсім не про золотарство. Пюіфорка чомусь нагадав Йошиді токійське метро, концепт раю та синє море.

РАЙ

    За звичай, якщо не трапиться аварія чи, через негоду, затор на залізниці, експрес з токійського вокзалу прибуває до Шинджуку точно о вісімнадцятій п’ятдесят дві. Саме цим потягом я п’ять разів на тиждень, з понеділка до п’ятниці, повертаюсь додому, за винятком тих випадків, коли змушений затриматись у терміновій справі чи через іншу важливу причину.
    - А ти яким бачиш рай?
    Вона справді була з тих жінок, що здатні оком не зморгнувши поставити таке-собі дивакувате запитання. Невже вона чекала від мене серйознішої відповіді? Я уважно вдивився у незворушність її обличчя – жодної підказки.
    - Ну, рай... Ти так сміливо вимовила слово, яке мене бентежить.
    - Але чому? Не бачу жодної підстави почувати себе ніяково.
    - Ні, справа не в цьому, насправді я не почуваюсь незручно, але...
    - Добре, тоді поясни мені: рай – яким ти його собі уявляєш?
    Іноді, коли я лишався з нею один на один, мені здавалось, що вона просто глузує з мене. Ця ідея, як я розумів, химерна й необґрунтована, втім, дуже мене дратувала. І все ж я відчував себе підвладним незрозумілій, незбагненній силі.
- Отже, рай... Почнемо, мабуть, з пальми. Так, я бачу пальму, велику пальму на пляжі з білого піску. Саме під нею, у затінку – зручна фотель, на бильце якої покладено свіжий рушник. Хвилі підкочуються під мої ноги, вилизуючи надбережжя...
    - Вибач що перериваю, однак цей твій рай аж надто утертий.
    - Утертий? Як це – утертий? Бач, я намагаюсь серйозно поставитись до відповіді на твоє запитання, а ти...
    - О, вибач! Вибач, будь ласка. Продовжуй.
    - Ні, досить.
    - Та ж ні, благаю тебе, не досить. Отже, що ти бачиш зі своєї фотелі?
    - Нічого такого.
    - Ну, давай, зроби зусилля, це ж неважко. Кажи, що ти бачиш?
    - Цілком очевидно, що я бачу пляж і, певна річ, бачу море.
    - Яке воно, те море?
    - Ти ж знаєш... Аж надто утерте море, таке, як усюди. Синє...
    - Синє?
    - Так, синє... Колір темніє лише на обрії.
    - От бачиш, я таки знала, що там щось є. А у морі, ти щось бачиш у морі?
    - У морі? Нічого особливого, здається... Втім, ні. Там яхта. Біла яхта, вітрило приспущене, вона поволі пливе вдалині. І ще: поряд з берегом бачу високі скелі, об які люто товчуться хвилі, хоча мелодія прибою не відповідає поруху яхти, що майоріє віддаля, і ввижає ться, ніби реальність існує у двох часовимірах.
    - У двох водночас? Знаєш, а він мені починає подо батися, цей твій рай!
    - Що, справді? Отож, я закриваю очі, і пальми під лагідним подувом вітру...
    - Лопочуть, наче дощ?
    - Атож! Звідки ти знаєш? Це справді дуже схоже на шум дощу.
    - І тоді тобі набридає просто мріяти, ти підводишся і крокуєш узбережжям.
    - Та ні-бо, нічого мені не набридає. Я лишаюсь там аж до сходу сонця.
    - Ні, кажу тобі, ти йдеш пляжем. Босоніж, по мокрому піску, серед хвиль.
    - Босоніж? Так, це має бути приємно. Свіжість морської води...
    - Слухай, може, там щось прикопане?
    - Га? Де це – там?
    - Там, попід ногами.
    - Не думаю, щоб...
    - Спробуй напружити уяву. Якби ти міг, що б ти прикопав у піску?
    - Що б я...

    Щоб БТМП не обладнували своїх картонних халуп уздовж довжезного підземного тунелю, що сполучає західний вихід з вокзалу у Шинджуку з мерією Токіо, з обох боків шляху було встановлено фарбовані дерев’яні скульптури, і відтоді їх відлущена фарба й полиняла поверхня прикро вражають пасажирів. Ще кілька років тому у тунелі мешкало безліч злидарів, і жоден перехожий, особливо під час канікул, навіть похапцем проходячи цим шляхом, не міг не відчути смороду брудних тіл, що відразу викликав приступ нудоти, вивертаючи нутрощі – не допомагало навіть свіже повітря.
    У ці часи натовп, вивержений хмарочосами у центрі Шинджуку, сходить до підзем’я у напрямку станції залізниці. Я ж, немов лосось, що піднімається річкою, просувався у напрямі, протилежному течії. Якщо припустити, що людська орда, яка сунула на мене, і є світ, тоді це світ мовчазний, безмірно хмурний і хронічно дражливий. А як підрахувати, скільки осіб я тут зустрічаю щоденно? Інколи, мабуть, кількасот, ні, кілька тисяч. Тьма-тьменна невдоволених. Тьма-тьменна мовчазних. Раптом, крокуючи посеред натовпу, я починаю думати про свою ванну, про ванну у моїй квартирі: це через цукровий кокосовий парфум у кільватері жінки з довгим волоссям, яку я тільки-но перестрів. Що ж в неї то за мило таке, кілька шматів якого завжди чигають на господарку у ванній? Звісно, французького виробництва. Треба лише трохи потримати новенький шмат, ще загорнутий у цупкий пакувальний папір, щоб кінчики пальців надовго зберегли його приємний кисленький запах.
    На виході з підзем’я бачу, як поважно громадяться небосяги мерії Токіо та готелю Сенчурі Гайєтт. У порівнянні з ними дерева на вулиці здаються досить низькими. Люди ж, що йдуть цією вулицею, видаються ще меншими за дерева. Під ногами бачу недопалок. Схожий на кому недопалок, викинутий якимсь перехожим. Я вже збирався настоптати його, але несподівано побачив не цигарку, а невеличкого чоловічка і поквапом прибрав ногу.
    - Авжеж! Ось воно, згадав! «Оксітан» – от яке мило вона використовувала. Так, саме «Оксітан». Я ж стільки разів питав у неї про назву цього мила, відразу забуваючи відповідь, а тепер, ти ба! сам з легкістю згадав її.
    Нікуди не повертаючи, пішов далі, у напрямку центрального парку Шинджуку. Якщо б я й заговорив тоді до когось, то, наприклад, ось до цього молодика у костюмі, що крокував прямо перед моїм обличчям: «Гей, та я ж вас тут ще вчора бачив» – цікаво, що б він мені відповів? «Та невже?», «Ну то й що?» чи щось на кшталт «Ну, ти, я тебе не знаю»... Мабуть, вирішив би, що я дивак, чудій? Звісно що так, однак він лише подумає про це і навряд чи зважиться сказати щось на зразок «Ну ти й чудний».
    - До речі, хотіла тобі сказати, перед тим, як піти додому, Кудо, мій шеф, запросив мене хильнути разом.
    - Вибач, але я надто стомився.
    Відмовив, як відрізав, відтак, з часом спадає на думку, що я відповів аж надто брутально, і вже у поїзді, протягом усієї подорожі до Шинджуку, удосконалюю те, що мав би їй сказати: тут так, там отак. Саме так, мабуть, золотар вкриває сріблом куверт, карбуючи кожен з мініатюрних предметів легенькими доторками різця, що поступово вирівнює поверхню, виправляючи ось тут горб, он там вигин.
    - Шліфування... Так, ця операція зветься шліфуванням. Але звідки мені відомий цей термін? Певно, бачив у якійсь документальній стрічці по телебаченню або читав у журналі.
    Перед Гілтоном шлях повертає наліво і йде під ухил. Унизу, на березі, біля синтоїстського храму Кумано місцевість хмурніє. Утім, на півшляху до берега ясно, немов удень – тут вишикувались один до одного чотири автомати з напоями. Щовечора я купую пляшку пива в одному з них. Лише тоді можу сказати собі: «ось, скінчився ще один день!» Просто констатую, ні тобі жодного суму чи неспокою.

    - Знаєш, коли я малою ходила до школи, якось весь клас оголосив мені бойкот.
    Тут, на цьому самому місці, саме як я купував собі пиво, вона чомусь вирішила розповісти мені цю історію. Тихо лунали її слова, і пивна пляшка голосно дзенькнула, вихопившись з автомату – бам!
    - Зараз мені вже важко пригадати, чому мене було виключено із загалу, відтак, одного дня я зрозуміла, що ніхто до мене й словом не прохопиться.
    - Це, безперечно, через твою вроду. Може, інші дівчатка просто заздрили, як тобі таке?
    Я заходився діставати своє пиво з автомату і водночас намагався відповісти їй, аж раптом почув її воркотіння за спиною: «Ти мені дуже подобаєшся з цього боку». Пригадую, як подумки відповів: «Мені ж цей бік гидкий». Поки ми йшли, вона невпинно вела про випадок із свого дитинства, пояснювала, що якась Томоко, її найкраща подруга, навіть вона – уявіть лише! – тікала, ще здаля помітивши її.
    - ...Думаю, що становище, в якому я тоді опинилась, швидко довело мене до сказу. В усякому разі, я зуміла помститися зрадницям; так, це була чудова помста.
    - Помста?
    - Авжеж, помста. У їдальні нам давали ложки. Мені спало на думку перед обідом вилизати їх усі.
    - Нащо?
    - Як це – нащо?.. Дурнику, щоб помститися! Однак у класі було більше ніж сорок учнів, і завдання виявилося не з легких. Я встигла вилизати лише половину, а мені вже боліла щелепа і язик набряк.
    У поки що пустій залі, де застелено столи, маленька дівчинка обходить усі, до останнього, місця, і вилизує ложки своїх співучнів. Поки вона ретельно вкриває слиною куверти, її довгі кіски тремтять. Її червоного, юного язика опаляє холодний метал. Врешті ж, як оповіла вона мені, ніхто у цілісінькій школі не здогадався про її помсту. З тріумфальним виглядом під час обідньої перерви вона спостерігала, як учні, з дорогою душею обсмоктуючи ложки, захоплено поглинали вершкове рагу.
    Хоч я й купую пиво у автоматі, все ж я ніколи не випиваю його відразу. Зимовими вечорами я кладу його до кишені мого куценького пальта, а влітку, коли спекотними тропічними ночами ви пітнієте лише через те, що маєте кудись іти, я повертаюсь додому, притискаючи прохолодну пляшку до палаючих щік та лоба. Перетнувши пішохідний перехід перед храмом Кумано, на розі, перед вітриною крамниці з їжею на винос, завертаю на вузеньку вуличку: саме там знаходиться мій будинок. Вісімнадцять хвилин пішки до залізничного вокзалу у Шинджуку. У ці часи – крокуючи на станцію уранці чи, навпаки, повертаючись ввечері – я дедалі рідше занурююсь у спогади про неї. Утім, інколи я намагаюсь відновити у пам’яті певну мить нашої історії, і тоді мені спадають на гадку її недолугі фрази, про які я начебто забув. Іноді навіть моя уява вибудовує вдалі, хоча й дещо несміливі відповіді на її мудровані питання, гідно відповісти на які я ніколи не міг.

    - Слухай, може, там щось прикопане?
    - Га? Де це – там?
    - Там, попід ногами.

    Сяк-так я піднімаюсь іззовні сходами престарої будівлі і відчиняю перші ж двері. П’ять разів на тиждень. Той самий, звичний жест. У кімнаті темно, проте деколи миготить сигнал автовідпов ідача. А от і я, я досі сподіваюсь, що це вона. Ще й двох років не минуло, як вона мешкає у часі, що не є моїм. І якщо мій час можна порівняти з хвилею, яка б’є піною об скелю, то її час – це біла яхта, що повільно зникає в обрієвій далині.

    - ...Ввижається, ніби реальність існує у двох часовимірах.
    - У двох водночас? Знаєш, а він мені починає подобатися, цей твій рай!

    За звичай я повертаюсь додому о дев’ятнадцятій десять. Принаймні тоді, як не трапляється аварії чи, через негоду, затору на залізниці, як ось сьогодні.

Французькою з японської переклала Корінн Атлан
Українською з французької переклав Іван Рябчий